Джек Керуак. Волоцюги дгарми. – К.: Комубук, 2021
Не годилося б згадувати про кіно у випадку з цим культовим романом, але якесь уявлення про нього воно таки може передати. Хоч би який фільм про цю епоху ми згадали – від давнього "Безжурного їздця" Хопера з натоді ще розкішно волосатим Ніколсоном до сучасного "Одного разу в Голівуді" Тарантіно з альтернативною історіє секти Чарльза Менсона – все одно це буде не те. Оскільки "Волоцюги дгарми" (1958) — це знаковий напівавтобіографічний роман Джека Керуака (1922—1969), "короля бітників", легенди мистецького андеграунду й визнаного класика світової літератури. Це бурхливе життя американської богеми 1950-х років, шалені вечірки й вибухові поетичні читання, гарячий пил автостопу й холод товарних вагонів, духовні поневіряння, дзен-буддизм і єднання з природою, виснажливі мандрівки до гірських вершин і самотні ночівлі серед пустелі. Особиста історія митця, якого роздирають протиріччя: прагнення до усамітнення й принади богемного життя, пошуки дзену й християнського бога. Ритмічна проза, голос "розбитого покоління", джазова імпровізація на папері.
Щепан Твардох. Морфій. – Х.: Фабула, 2020
Дія цього психологічно-історичного роману відбувається восени 1939 року в окупованій Варшаві. Капітуляція Польщі, німці в місті, "за два тижні на двісті років назад", як каже головний герой, син німецького аристократа й польської патріотки, який до останнього захищав свою батьківщину. На вулицях – "будинки з підбитими очима, будинки з оскальпованими дахами, будинки з вительбушеними помешканнями", крамниці розграбовані, гендлюють з рук: "англійські чоботи для верхової їзди, гребінці, лампи та їжу за цінами, за які варто би розстрілювати". У суспільстві, де повно перевдягнених польських офіцерів - тривожна атмосфера очікування: чи то до табору інтернованих, чи то тікати за кордон, де, озброївшись танками і гарматами від союзників, бити німців аж до Берліну. Відомо, чи усе те завершилося. Тож не дивно, що основний стан нашого героя – роздвоєння, так авторові зручніше описувати стани його зміненої свідомості. "А все ж прокидається. Прокидаюся. Прокинувся", "Сидить, сиджу, в голові паморочиться", "Виходжу. Вийшов, місто не моє". І далі все в стилі «треба встати й піти знайти купити випити», єдино що зробити це фізично майже неможливо – у місті німці, в голові, як пригадуєте, паморочиться, наступна зупинка – більш дієві засоби. Тобто морфій, сексуальні втіхи, візит до коханки (дружина з сином мріють поїхати геть) та інші варіанти самознищення.
Ларс Кеплер. Пісочний чоловік. – К.: КМ-Букс, 2020
Сказати, що це гостросюжетний трилер – означає нічого не сказати, оскільки це четверта книжка з однойменного циклу, а психологічна напруга, як можна дізнатися, не спадає. Дванадцять мільйонів примірників, виданих більш ніж 40 мовами світу, свідчать про те, що міжнародна сенсація, якою одразу по виході став перший роман циклу, була не фейком, а констатацією факту: є ще порох у детективних порохівницях! Не меншим відкриттям для головного героя нової історії, який вже втратив свого напарника через цю справу, закриту тринадцять років тому, стало те, що жертва серійного вбивці раптом об’явилася. Вбивця довічно сидить у психушці, а хлопчина, який зник безвісти, ще й розповідає, що у полоні залишилася його сестра. І звісно, що утримує її той самий Пісочний чоловік, напарник убивці. Щоб дізнатися про нього, в камеру до вбивці на довічному підсаджують агентку безпеки, і ось тут все й закрутилося, як у класика зовсім іншого жанру…
Майкл Ондатже. Світло війни. – Х.: Віват, 2020
У цьому романі Лондон 1945-го року поступово оговтується від жахіть війни. Головні герої – чотирнадцятирічний Натаніель та його сестра Рейчел вражені звісткою про від’їзд батьків до Сінгапуру. Їх залишають на підозрілого чоловіка на прізвисько Бражник, у якому діти вгадують злочинця. Вихователь нехтує своїми обов’язками. Тепер домівку відвідують загадкові особи з темним минулим, ексцентричні чоловіки й жінки, які кожен на свій лад "виховують" брата із сестрою. Та чи ці люди насправді є тими, за кого себе видають? І чи зможуть вони розвіяти самотність, у якій зростають діти? Уже дорослим Натаніель мандруватиме лабіринтами спогадів, реальності та уяви, щоб пояснити все, чого він тоді не розумів, щоб по ниточці сплести химерну історію, яка так схожа на правду… І про часи свого дитинства він ще буде згадувати з ностальгією. "Після того нападу в Лондоні мама негайно відправила Рейчел у школу десь біля уельського кордону, а мене з міркувань безпеки закинули аж в Америку, де все здавалося чужим. Мене раптом вирвали зі світу, у якому я був на своєму місці поруч із Метальником і Аґнес, і навіть таємничим Бражником. Певною мірою ця травма здавалась навіть більшою, ніж від’їзд матері. У мене забрали юність, мені обрубали якір".
Игорь Шестков. Ужас на заброшенной фабрике. - К.: Каяла, 2020
У цій збірці "страшних оповідань" з-під пера берлінського прозаїка-емігранта чимало «радянських» текстів, в яких він переробляє життєвий досвід, отриманий на батьківщині. Утім, хоч дія у них відбувається в СРСР, але вони вже втратили свою справжню реалістичну основу, і, маскуючись під спогади, являють собою фантазії, звернені в минуле. В інших оповіданнях автор переробляє «західний» життєвий досвід, послідовно створюючи свій варіант "магічного реалізму", коли герой заходить на кухню, а виходить на палубу трансатлантичного лайнера. При цьому гротеск не вводить в оману, а наближає реальність нового часу з відчуттями нової людини. "Да и вообще, мне ли вам объяснять, что важнее всего в рассказе не сюжет, и не герой и не его либидо… а то, непознаваемое, что так трудно определить или подделать, - зауважує автор герой. - Вибрация смысла… и самой жизненной субстанции… Стиль… точнее — обаяние стиля… как в Декамероне или в романе Стерна. И метаморфозы, происходящие не только с персонажами и их миром, как у Бруно Шульца, но и с нами и с нашим миром в процессе чтения… Из-за этого мы не можем оторваться от книги… а вовсе не из-за «фантазий, ужасов и кошмаров"…"