Це єдина можлива на сьогодні позиція у політиці: не вірити Путіну. Путін вже стільки разів всім брехав, відмовлявся від власних слів, порушував власні обіцянки, що у такій ситуації треба стежити виключно за його реальними діями й намірами, а не за словами. Треба просто прийняти як факт, що з цією людиною неможливо ні про що серйозно домовитись. Що війна не закінчиться за столом перемовин, а закінчиться тільки тоді, коли одна зі сторін не буде мати сил продовжувати цей конфлікт. І наша задача, щоб цією стороною була Росія. А задача Путіна — щоб цією стороною була Україна. Щоб максимально виснажити, вижати, як лимон. І отримати цей лимон на святковий стіл розширення імперії.
Виступ Путіна на засіданні Валдайського клубу продемонстрував, що він ані на йоту не відмовився від своїх попередніх намірів. Просто готовий розтягнути їх у часі. А більше — він хоче зробити цю війну глобальною. Глобально війною демократій із диктатурами. І в цьому його наміри можуть повністю збігатися з намірами політичного керівництва КНР. Не випадково слова відвертої підтримки від цього керівництва прозвучали якраз у той день, коли Путін оприлюднював свою чергову програмну промову.
Мене дивує, коли люди покладають надії не на нашу перемогу, а на крах Росії і вірять, що Путіна скоро скинуть і що у росіян “терпець урветься”. Мене дивує, коли покладають надії на смерть Путіна. Коли українські політики й журналісти сміються над віком Путіна й глузливо називають його “дідом”. Перепрошую, але Путін молодший за Байдена, Трампа, Ненсі Пелосі. Я б дуже хотів би, щоб російський президент був би ровесником американського президента. Але російський президент - ровесник голови КНР. У цього дуету ще величезні плани на майбутнє, і саме цим планом ми маємо протистояти. Ми маємо перемогти Росію такою, якою вона є. Або зазнати нищівної поразки і зникнути з політичної карти світу. Іншого вибору у нас немає.