Лише дев’ять років тому, 2005-го року, я виходив із дому, маючи в гаманці 20 гривень. Цього цілком вистачало, аби доїхати маршруткою в центр і назад, пообідати в «Двох гусях» біля офісу на Богдана Хмельницького, а по дорозі додому ще купити хліба і кільку в томаті. Того ж року мене підвозив знайомий, котрий хвалився: «Не виходжу з дому, якщо в кишені менше 100 гривень». Він – адвокат, водій, ділова та заможна людина.
Тепер такого нема. І справа навіть не в інфляції. Згадайте хоча б роман Джона Стейнбека «Грона гніву», про кризу в США у першій половині ХХ століття. Тоді за $ 1.20, зароблені за день на зборі врожаю, американська мама могла нагодувати свою американську родину, та ще й м`ясом. Сьогодні це смішно навіть нам. Для Америки такі заробітки – історія.
Це я до того, що зниження цін відбувалося лише раз – і то за товариша Сталіна, після війни. Потім ціни пішли вгору все одно. А порівняно навіть із 2010 роком в Україні підвищуються ціни на все. І вони б росли, навіть якби ми не підписали угоду про Асоціацію з ЄС.
Отже, зростання цін – не примха Європи, куди ми йдемо. Це, як не прикро визнавати, вимога часу. Точніше – всіх часів та народів. Стосовно зарплат та інших виплат – не забувайте, в країні війна. Зростають не виплати, а їхня кількість, нові статті соціальних витрат. Аби соціальні Майдани були правомірними, спершу треба завершити війну. Потім – відновити
зруйновану інфраструктуру нашої країни. Далі – почати краще працювати. І вже тоді – вимагати чогось.
Поки що неоголошений воєнний стан використовують на свою користь вороги та провокатори. Збурюючи кипіння всередині країни. Зараз Тарифний Майдан – удар в спину. Причому – самим собі.