Після Майдану Буковина занурилася у містечковість. Звільнена челядь кинулася займати кабінети вигнаних поміщиків. Це я так грубо, щоб читачі уявили суть процесу. Який і спробую пояснити далі. Для несведУщих).
Усі три роки режиму у Чернівцях протистояла доволі ефективна група однодумців. Назвіть її „опозиція”, „Фронт Змін” чи „тусовка Яценюка”, - за великим рахунком суть не міняється. Саме цим людям вдавалося якісно реагувати на кожен хід фірташево-папієвого конгломерату, активно використовувати нестиковки між олігархічними покровителями міста та області, контрреагувати на загарбницькі помисли папієвців і михайлішинців (чи точніше - проданівців).
Може це й стане для когось одкровенням, але реальний статус опозиціонерів в області мали саме ефективні менеджери з „Фронту Змін”. Усі інші обмежувалися лише фоновим супроводом: прапори, намети, десяток-два своїх активістів на спільні мітинги. Ну і ще „Юлін бренд”, з яким вимушено згодом поєднався норовливий „Фронт”.
***
Як на мою суб’єктивну думку, яскравою ілюстрацією політичних реалій Буковини може бути Кіцманський район. Чому? Бо він мабуть найбільш облкладинково-патріотични
Тому – Кіцманщина як приклад.
Свого часу Олександр Фищук достатньо несподівано звідси вистрибнув у опозиційні нардепи. Особистий авторитет і адміністративна підтримка „фронтовиків” – на ці два фактори не могла повпливати ні аморфність старорежимного БЮТу, ні яловість старих номінально-демократів. Ну і звісно – слабинка януковичевого
смотрящєго, який пірнув з головою у свій „Бессарабський” округ.
Далі вже Папієв урок врахував. На наступні довибори у обласну раду він висунув авторитетного у районі лікаря. Місцеві старо-демократи, проковтнувши блакитний регіоналівський прапорець (а якщо бути зовсім чесним – засунувши його собі в дупки), під яким заходив у раду кандидат влади, підтримали губернаторову креатуру. А сам Папієв продемонстрував, на якому органі він крутить всіх тих місцевих ура-патріотів.
Поміг йому в цьому й головний опозиційний кандидат, БЮТівець Юрій Скорейко. Після злиття „Фронт Змін” передав свою виборчу квоту на цей округ „Батьківщині”. І не просто передав, а й задіяв на вибори практично ту ж саму команду, яка привела до перемоги Фищука. Але не вистачило одного – бажання самого кандидата. Та чого там – було повне небажання вкупі з адмінресурсом Папієва (я вже й не знаю, що тут первинне).
Третя серія відбувається зараз. того ж Скорейка, призначеного головою РДА, тупо кілька тижнів не пускає в кабінет „майдан”. Якийсь „майдан” (не плутати з Майданом).
***
Таке детальне обсосування району подаю лише для розуміння – в інших ще гірше. Ні, у кожному найвіддаленішому районі усі ці роки знаходилися люди, готові для супротиву, і які демонстрували цей супротив. Але справді ефективною їх діяльність була тоді, коли закільцьовувалися вони на одному центрі у Чернівцях. І цим центром був Максим Бурбак – лідер „Фронту Змін” в області, керівник опозиції в обласній раді, ну і разом зі старшим братом - беззаперечний товариш Арсенія.
Не дивно, що координація першої хвилі Революції припала саме на „фронтовиків”. Доки чухалися інші, нинішній мер, а тоді – головний міський опозиціонер Олексій Каспрук поставив на Центральній площі перший євро-
революційний намет, саме на ГО „Фронт Змін” зареєстрували на цей намет документи у Чернівецькій раді.
Старші колеги по опозиції в цей час робили Революцію в Києві. Попри закиди скептиків, Максим Бурбак став обличчям барикад, як, зрештою, і Микола Федорук, і Олександр Фещук, яких навіть стандартні недоброзичливці не могли відділити від довколареволюційних подій. У той час як „ударівська” група чи не весь майданний період так і не могла визначитися – хто ж із них – Оксана Продан, Роман Ванзуряк чи Олексій Коломієць – є представником Буковини від Кличка. І мають результат: 7% головного буковинського автомайданівця на мерських виборах (який ломанувся у крісло міського голови без жодних коаліційних погоджень) є більш, ніж красномовною ілюстрацією, чим є УДАР у Чернівцях.
Але прийшла Перемога, і серед найкращих кадрів, призваних в „уряд смертників”, був й наш Максим Бурбак. Вибори мера Чернівців проходили вже без нього і фактично стали тестом: чи дієвий кістяк ФЗ без Бурбака? Він виявився дієвим – Каспрук пройшов через усі ловушки конкурентів і став міським головою з серйозним відривом від вчора провладного конкурента.
Але якщо в Чернівцях „фронтовикам” вдалося добитися демонстративної перемоги, в області усе дуже сумно... навіть на фоні вигризеної посади першого зама голови облради (і це замість того, щоб цю раду з ригівською більшістю роігнати!).
І в області, і у міста відчутний кадровий голод. Через нього адміністративними регуляторами й досі залишаються персоналії, які активно мочили тодішній опозиційний рух.
Речниця попереднього в.о.мера тільки нещодавно звільнилася (зачєєм?), відділ міжнародних зв’язків, який розсилав кляузи при Михайлішині, й далі успішно працює, на місце відрубаної голови в управлінні освіти проростають нові, не менш ядовиті. Без реорганізації структури місцевої влади той же Каспрук має шанси дуже скоро перетворитися на лицаря Ланцелота, який убивши дракона не убезпечив себе від перетворення
на нового.
На арену повисувалися ті, зоряний час яких не настав навіть у демократичних 90-х, а при скинутому режимі вони слугували не більше, ніж бутафорським фончиком, яких тодішній губернатор міг, за потреби продемонструвати як приклад „конструктивної опозиції” (щоправда, він і цього не робив). Як стало можливим, що усіма забуті персонажі, такі, як наприклад Вакарюк, Івашин чи Тарновецький почали вирішувати – дозволить „майдан” якомусь новому чиновнику працювати, чи не дозволить??!
Я вам відповім, і відповідь проста, як двері – бо в області немає Бурбака. Бо він їх крутив на тому ж самому ж предметі, що й губернатор – Кіцманських „патріотів”. Навіть у найскрутніші часи Максим Юрійович не допускав цих кадрів до опозиції (Івашин - вийняток), бо знав, що навіть прапори вони тримати не вміють: або зламають, або потєряють...
Зараз на Буковині маємо класичну ілюстрацію приказки „кіт з хати – миші впляс”. На місце вигнаного вусатого кота прекрасно підходив саме Максим Бурбак. Бо що б там не казали, сильна рука і добрий мудрий цар – саме те, чого потребує наш європейський регіон. Але цю руку у Буковини відтяпали. Ну хоч поїзд дали з новішими вагонами – спасибі міністру.
Єдине, що гріє мої сепаратистські корінці, - фраза, кинута ним на зустрічі з чернівецькими журналістами: „Я себе у Києві не бачу”. Дуже хороша для нашого, богом забутого краю фраза.
Вертайтеся, Максиме Юрієвичу, скоріш! Цим триклятим мишам нікому пєндалів навішати!