Юрисдикція МС ООН щодо подій в Україні

Розглядається дискусійне питання звернення України до Міжнародного Суду ООН з приводу агресії РФ

Систематичні порушення міжнародного права, насамперед агресія Російської Федерації, яка призвела до окупації та незаконної анексії Кримського півострову, породили в українському суспільстві тезу про необхідність звернення до Міжнародного Суду ООН (далі – МС ООН). Така ідея була розтиражована українськими політиками, в тому числі П. Порошенком, який на той час був ще кандидатом на пост Президента України. Зокрема, він заявляв, що Україна має намір звернутися до МС ООН з позовом проти Російської Федерації з питання окупованого Криму[1].

В той же час, безперечно важливим для українського суспільства є пошук реальних шляхів подолання кризової ситуації. За таких умов тези про можливі звернення до міжнародних судових установ, які є завідомо нездійсненними, не лише не йдуть на користь Україні, але і негативно впливають на розробку конструктивних підходів, а також на міжнародний імідж нашої держави. Саме тому аналіз юрисдикції МС ООН щодо подій в Україні є актуальним питанням, яке потребує вивчення. Доктрина міжнародного права одностайна у тому, що питання про встановлення юрисдикції МС ООН ніколи не можна розглядати як незначне процесуальне питання. Значні відмінності між юрисдикційними питаннями на міжнародному та національному рівні роблять неприпустимим використання уявлень і термінів національних правових систем по відношенню до юрисдикції міжнародного судового органу[2].

Компетенція МС ООН є факультативною за своїм характером, тобто такою, що потребує згоди сторін. При цьому держава може визнати юрисдикцію МС ООН, виступивши з відповідною заявою або будучи учасником договору, що містить положення про обов’язкову юрисдикцію. Тобто обов’язковість юрисдикції МС ООН визнається державою або в цілому, або із застереженням, або щодо конкретних категорій міжнародних спорів. Ф.І. Кожевников і Г.В. Шармазанашвілі відзначали, що більшість держав, визнавши обов’язкову юрисдикцію МС ООН, зробили такі застереження, які значно обмежують її, викликаючи ускладнення в діяльності суду[3].

Очевидно, що Російська Федерація не дасть своєї згоди на юрисдикцію МС ООН по будь-якій справі, ініційованій Україною. Характеризуючи юрисдикцію МС ООН щодо Росії, суддя Леонід Скотников зауважував, що Росія визнає юрисдикцію МС ООН у відповідності з тими конвенціями, які вона уклала з іншими державами, якщо в них є статті про врегулювання спорів, які відсилають сторони в МС ООН. Одна зі сторін може звернутися туди, якщо виконані всі процедури, передбачені такими статтями[4]. Слід зазначити, що навіть зважаючи на те, що Федеральним законом від 3 березня 2007 року було передбачено зняття застережень до деяких міжнародних договорів[5], ставлення Росії до юрисдикції МС ООН є послідовним. В той же час, на схожих позиціях стоїть більшість держав, і саме тому факультативність юрисдикції часто критикується в доктрині і стає об’єктом потенційних реформ. Важливо, що на сьогодні ситуація є саме такою, і Україна не може розраховувати на наслідки від звернення до МС ООН.

Окремим аспектом проблеми, навіть якби звернення до МС ООН проти Росії мало б перспективи з огляду на юрисдикційні питання, є наслідки такого звернення. Україна мала б обґрунтувати наявність спору та його юридичну природу. Сама теза про наявність спору могла б бути використана по-різному , оскільки Україна тим самим визнала б наявність певної двозначності у ситуації, яка склалася.

Важливо згадати про те, що МС ООН також виносить консультативні висновки. Зокрема, стаття 65 Статуту МС ООН передбачає, що Суд може давати консультативні висновки щодо кожного юридичного питання, за запитом будь-якої установи, уповноваженої робити такі запити самим Статутом Об'єднаних Націй або відповідно до Статуту МС ООН. Важливість таких висновків не викликає сумнівів, адже вони мають як велике теоретичне значення, так і впив у практичній площині. Зокрема, в доктрині зазначається, що Суд не робить розмежувань між своїми рішеннями і консультативними висновками, оскільки як ті, так і інші є авторитетним викладом міжнародно-правових норм і принципів[6]. В той же час, постає питання, чи може консультативний висновок стати реальним механізмом впливу на Російську Федерацію в контексті його незабов’язуючого характеру. Зважаючи на послідовне нехтування Росією нормами міжнародного права, відповідь є скоріше негативною.

         Іншим аспектом є суб’єкт звернення, тобто пошук тієї установи, яка здійснить таке звернення в інтересах України. Найбільш прийнятним варіантом з огляду на характер та потенційний зміст питання є Генеральна Асамблея ООН. Адже слід зважати на те, що існують випадки, коли МС ООН відмовлявся від надання висновку. Наприклад, Суд відмовився дати консультативний висновок з питання ВООЗ щодо застосування державами ядерної зброї з тієї причини, що питання не входить в сферу діяльності ВООЗ як того вимагає стаття 96 Статуту ООН[7].

Крім того, треба з обережністю підходити до формулювання питання, адже такі питання як «Чи є дії Російської Федерації по приєднанню Криму порушенням міжнародного права?» теоретично мають за собою потенційне існування негативної відповіді чи, в будь-якому разі, відсутність впевненості в позитивній. Більш того, міжнародні установи ухвалили ряд резолюцій та рішень, які прямо визнають дії Росії порушенням міжнародного права та навіть агресією. Алогічним буде прописувати в питанні до МС ООН тезу, яка вже була однозначно утверджена світовим співтовариством.

Таким чином, питання потенційної юрисдикції МС ООН щодо подій в Україні є досить складним. Крім того, однозначним є те, що в цьому аспекті немає місця будь-яким політичним спекуляціям.