Міністр соціальної політики та праці Людмила Дєнісова видала наказ, яким вантаж сумнозвісного гуманітарного конвою з Росії визнано гуманітарною допомогою. Відтак він може перетнути наш кордон.
Міністр закордонних справ Павло Клімкін зустрічається сьогодні у Берліні з німецьким, французьким та російськими колегами щоб поговорити про щось.
Росія тим часом продовжує вбивати наших громадян – солдатів, жінок, дітей. Чому українська влада прикидається, що не помічає фактичного стану війни та не визнає його юридично? Чому робить вигляд, що Росія не ворог, а гуманітарний благодійник і партнер у переговорах?
Можна вибудувати логічну і переконливу систему аргументів задля пояснень цього. Елементами цієї системи стануть: неспівставність ворожого військового потенціалу з нашим, острах повномасштабного вторгнення, неготовність Заходу і решти Світу йти у підтримці України на безпосередню участь у бойових діях, залежність України від ринків у Росії та від її енергоносіїв, неможливість суспільної модернізації під час війни, проросійські настрої усе ще значущої частини громадян України, «п’ята колона» серед чиновників, силовиків, політиків…
Цей ряд причин для наявної сьогодні позиції української влади можна продовжити її внутрішніми резонами. Прагненням самозбереження – перед усім.
Та заграючи зі звіром, влада забуває, що його неможливо приборкати. Всяку поступку він сприйматиме як дозвіл на ґвалт – збройний, економічний, інформаційний.
Колись зі східними сусідами доведеться говорити. Доведеться заново будувати усю систему міждержавних взаємин. Підґрунтям для цієї розмови має бути відновлений суверенітет України над усією своє територією. На Донбасі – зброєю. У Криму – за допомогою економічних, інфраструктурних, ресурсних та інформаційних важелів.
Приймаючи гуманітарну допомогу, балакаючи з посланцями Путіна, чи з ним самим про внутрішні проблеми України нинішня влада розмиває підґрунтя для всеосяжного процесу переговорів, підсумком яких має стати нова договірна система взаємин України з країнами постросійського простору.