Коротке есе про скарги

Чимало з новопосталих керманичів, – хоча освідомленому важко знайти серед нинішньої владної когорти незнайомі постаті, – з цілковито наполеонівським виразом облич могли б повторити услід за геніальним корсиканцем: "Коли народи перестають скаржитися, вони перестають мислити". І мали б рацію, поза тим, що самооцінка наших вельмож часто буває неадекватною реаліям, а вчинки не містять ні грана шляхетності.
Але народ, схоже, наразі не втрачає здатності скаржитися, іноді вдаючись до відчайдушних вчинків, що межують зі здоровим глуздом. Отже, висновуємо, – здатність бути невдоволеним обставинами та загальним інтер'єром буття не завжди екстраполюється з логікою усвідомлених реакцій.
Інша річ, що дарма очікувати зухвалих протестів після смуги змін тектонічного штибу, які відбулися позірно за участі і з ініціативи мас. Вентилі, через які випущено пару невдоволення і розчарувань колишнім режимом, залишалися відкритими надто довго, навіть як на зовні мирну і неконфліктну Україну, тому надмірна суспільна напруга нині обернулася тотальним збайдужінням і апеляцією до випробуваного життєвого правила "моя хата з краю".
Стратеги "реставрації" (ще одна паралель з імперією Бонапарта), якщо такі, звичайно, існують у середовищі "біло-блакитних", не довго мудрували, призначаючи "час Х" для реваншу, - парламентські вибори. А щодо методів, якими він здійснюється, то тут очевидними є кальки з їхнього ж досвіду боротьби з "помаранчевими". З однією суттєвою різницею – невдоволення масовою кадровою ротацією, яка 2005-го зрикошетила по 18 тисячах номерклатурників, було куди гучнішим, ніж нинішня так звана «люстрація». Не тому, що переможці роблять це менш зухвало і замаскованіше, а тому, що, по-перше, вони мають вже хай нетривалий, та все ж досвід попередників, а, по-друге, суспільні рецептори не здатні постійно реагувати на один і той же подразник.
Є й третій чинник, який, мабуть, важливіший за віртуальну здатність загалу до протестів. Порошенко і К виглядають, так би мовити, "ґрунтовнішими", якщо хочете, звичнішими за стилем для вихованого в умовах совдепії загалу. І це, як не дивно, є значною перевагою нових урядовців. Особливо, коли згадати не завжди вдалі експерименти "помаранчевих" імпровізаторів. Тому нова влада хоч і дає підстави для публічних скарг на сході і особливо на заході країни, але ці скарги тонуть у громі канонади АТО.
Українська "реставрація" характерна не тільки приходом у владні ковчеги сумнівних функціонерів, але й утвердженням у суспільній свідомості ілюзії про марність надій на зміни, позаяк "життя по-новому", – хай не без присмаку гіркоти, – змушує обивателя готуватися до тривалої війни. Давній досвід схиляє до думки про безрезультатність будь-яких скарг, до цієї безвиході додається ще й реальний страх за майбутнє, якого щасливо вдавалося уникнути під час революційної анархії.
Цей, по суті, дитячий, як на українські реалії, страх можна було б здолати, якби у керівництва державою бодай жевріла політична воля. Але важко зауважити у "грі в бісер", що її нині затіяла президентська команда, елементи системної оборони. За лаштунками щоденних інформаційних війн та маневрів радше видніються банальні пристосуванство і угодовство. А «опозиція», очунявши після нокауту на Майдані, не втомлюється переконувати загал у минущості панування супротивників і негайно перекладає на них найдрібніші огріхи правління, диспонуючи при цьому непевним минулим і хронічною невправністю популістів.
Але, погодьтеся, для такої тактики слід мати, принаймні, бездоганну репутацію. Якщо ж така відсутня (хто б сумнівався після Золотого батона та іже з ним), то слід запастися терпінням, сподіваючись, що з роками серед загалу залишаться лише добрі згадки про брутальність регіоналів. У крайньому разі, щоб скарги на нинішніх владців були свідченням здатності мас до осмислення.
 

Чимало з новопосталих керманичів, – хоча освідомленому важко знайти серед нинішньої владної когорти незнайомі постаті, – з цілковито наполеонівським виразом облич могли б повторити услід за геніальним корсиканцем: "Коли народи перестають скаржитися, вони перестають мислити". І мали б рацію, поза тим, що самооцінка наших вельмож часто буває неадекватною реаліям, а вчинки не містять ні грана шляхетності.

Але народ, схоже, наразі не втрачає здатності скаржитися, іноді вдаючись до відчайдушних вчинків, що межують зі здоровим глуздом. Отже, висновуємо, – здатність бути невдоволеним обставинами та загальним інтер'єром буття не завжди екстраполюється з логікою усвідомлених реакцій.

Інша річ, що дарма очікувати зухвалих протестів після смуги змін тектонічного штибу, які відбулися позірно за участі і з ініціативи мас. Вентилі, через які випущено пару невдоволення і розчарувань колишнім режимом, залишалися відкритими надто довго, навіть як на зовні мирну і неконфліктну Україну, тому надмірна суспільна напруга нині обернулася тотальним збайдужінням і апеляцією до випробуваного життєвого правила "моя хата з краю".

Стратеги "реставрації" (ще одна паралель з імперією Бонапарта), якщо такі, звичайно, існують у середовищі "біло-блакитних", не довго мудрували, призначаючи "час Х" для реваншу, - парламентські вибори. А щодо методів, якими він здійснюється, то тут очевидними є кальки з їхнього ж досвіду боротьби з "помаранчевими". З однією суттєвою різницею – невдоволення масовою кадровою ротацією, яка 2005-го зрикошетила по 18 тисячах номерклатурників, було куди гучнішим, ніж нинішня так звана «люстрація». Не тому, що переможці роблять це менш зухвало і замаскованіше, а тому, що, по-перше, вони мають вже хай нетривалий, та все ж досвід попередників, а, по-друге, суспільні рецептори не здатні постійно реагувати на один і той же подразник.

Є й третій чинник, який, мабуть, важливіший за віртуальну здатність загалу до протестів. Порошенко і К виглядають, так би мовити, "ґрунтовнішими", якщо хочете, звичнішими за стилем для вихованого в умовах совдепії загалу. І це, як не дивно, є значною перевагою нових урядовців. Особливо, коли згадати не завжди вдалі експерименти "помаранчевих" імпровізаторів. Тому нова влада хоч і дає підстави для публічних скарг на сході і особливо на заході країни, але ці скарги тонуть у громі канонади АТО.

Українська "реставрація" характерна не тільки приходом у владні ковчеги сумнівних функціонерів, але й утвердженням у суспільній свідомості ілюзії про марність надій на зміни, позаяк "життя по-новому", – хай не без присмаку гіркоти, – змушує обивателя готуватися до тривалої війни. Давній досвід схиляє до думки про безрезультатність будь-яких скарг, до цієї безвиході додається ще й реальний страх за майбутнє, якого щасливо вдавалося уникнути під час революційної анархії.

Цей, по суті, дитячий, як на українські реалії, страх можна було б здолати, якби у керівництва державою бодай жевріла політична воля. Але важко зауважити у "грі в бісер", що її нині затіяла президентська команда, елементи системної оборони. За лаштунками щоденних інформаційних війн та маневрів радше видніються банальні пристосуванство і угодовство. А «опозиція», очунявши після нокауту на Майдані, не втомлюється переконувати загал у минущості панування супротивників і негайно перекладає на них найдрібніші огріхи правління, диспонуючи при цьому непевним минулим і хронічною невправністю популістів.

Але, погодьтеся, для такої тактики слід мати, принаймні, бездоганну репутацію. Якщо ж така відсутня (хто б сумнівався після Золотого батона та іже з ним), то слід запастися терпінням, сподіваючись, що з роками серед загалу залишаться лише добрі згадки про брутальність регіоналів. У крайньому разі, щоб скарги на нинішніх владців були свідченням здатності мас до осмислення.