„Всі умирають, та не всі живуть”, – цей вислів, здається, шотландського борця за незалежність, чомусь спав на думку у дні, коли згадуємо Георгія Ґонґадзе. Чи то загальний мінорний настрій ЗМІ, чи, може, цілком невиправдано розставлені акценти, але чомусь контекст річниці загибелі Гії викликає у мене спротив. Я не кажу вже про розмаїті передвиборчі акції, посередництвом яких намагаються використати ім’я найбільшої реальної офіри вітчизняної журналістики на вівтарі свободи. Я кажу про те, що свідомо чи ні нагнітається враження, що за 14 років без Ґонґадзе у нас нічого не змінилося.
Чи то на потребу моменту, чи від одвічної звички українців публічно применшувати власні здобутки, плакатися і скаржитися на життя, але на передньому плані чомусь завжди у нас матеріальні нестатки мас-медій, а від цього – партійна, смакова чи ще якась заангажованість. Ми говоримо про зневажливе ставлення до журналістів з боку пихатих чиновників аж до перших осіб держави, про нагінки на ЗМІ, до яких вдаються ображені їхніми публікаціями правоохоронці, фіскали та схожа публіка, про суди як інструмент укоськування неслухняної преси, про редакційну цензуру і таке інше. Одне слово, негараздів у нас більш ніж достатньо, тож не на часі, здавалося б, казати про певний поступ.
Я міркую собі, що справа виглядає дещо інакше, що 16 вересня 2000 року замордований Георгій дивним чином продовжив своє життя, оскільки смерть дала йому велике право й надалі змагати за ідеї, що, яка великим рахунком, складала суть його земного існування. До цього стрижня прагнули долучитися чимало прилипал, ім’ям Ґонґадзе прикривали чимало справ не надто чистих, – але то все брудна політика, минуща і невартісна.
Залишалося і, вочевидь, залишається інше: „четверта влада”, на відміну від трьох буцімто „важливіших”, саме завдяки Георгію, завдяки тим, хто вважає себе його однодумцями, уникла страшної руїни і дискредитації. Зуміла, за поодинокими винятками, вберегти і право журналістів на професію, і стандарти фаху, і, якщо бажаєте, головні сенси свого призначення.
Зважуся висловити думку, чому так трапилося. Вітчизняні владці отримали країну і усю повноту влади над тереном волею випадку. Більшість з них, – із чинними політиками включно, – жодним чином не долучилися до факту творення самого феномену незалежності; влада направду упала їм до ніг, як стиглий плід, і вони не здали собі справи, що це не манна небесна, а предмет дотику неймовірних зусиль, усієї життєвої енергії, результат віковічних офір, смертей, горя. Тому їхнє ставлення до випадково набутих повноважень було легковажним та безвідповідальним, а їхнє бажання змінюватися, як того вимагає час і ситуація, не сягало далі перспективи оновлення гардеробу чи купівлі коштовних авт.
„Четверта влада” в особі Георгія Ґонґадзе, а відтак Ігоря Александрова, сотень зламаних доль провінційних газетярів, склала свої жертви, і дала спільноті розуміння того, що режим, якими б проукраїнськими гаслами він не прикривався, залишається, у першу чергу, апаратом насильства, він може бути підлим та ницим, і аж ніяк не зосередженим на вирішенні насущних питань народу. Завдяки Ґії влада нарешті заговорила зі своїми громадянами справжньою мовою, пересипаною матюками і брутальщиною, і якщо це й шокувало публіку, то шок був лікувальним, – правителі позбулися ореалу небожителів, і виявилися почасти дрібними ошустами, почасти злопам’ятними свавільниками.
Тож критичний струмінь, яким з 2000 характеризується вітчизняна журналістика, має цілком реальні підстави, і що більше, – вже не раз і не двічі демонструє, що тільки таким чином можна вплинути на непривабливу ситуацію в країні і тих, хто дотичний до неї.
У цьому сенсі 14 літ, що минули від трагічної загибелі Ґонґадзе – це 14 літ подарованого ним нового життя вітчизняній журналістиці.