Учора виповнилося 305 років з дня народження
Івана Степановича Мазепи
Можна було скільки завгодно говорити про надмірний сентимент Ющенка до історичного минулого України, про „неактуальність” його вимог відновити Батурин чи вшанувати Голодомор. Однак ніхто досі не зміг аргументовано заперечити, що саме цей «невдалий» провідник держави проартикулював уголос речі, які досі видавалися його землякам табуйованими. Так, можливо, й у часи тоталітаризму поодинокі інтелектуали дискутували на кухнях про схожі теми, але ще донедавна, -- мусимо визнати, -- і Голодомор, і УПА, і Мазепа перебували у зоні уваги лише фахівців-істориків. Час од часу, на потребу політичного моменту, ними послуговувалися й не надто чистоплотні „діячі”, здебільшого, із антиукраїнської когорти.
Ми настільки змаліли за час підневільного побуту, що вага історичних проблем тисне на нашу підсвідомість своєю глобальністю, і ми серед суєти інстинктивно відпихаємо їх, намагаємося здрібнити, виштовхнути на другий план. Бо на першому, зазвичай, невлаштованість життя, брак грошей і недобра погода.
Ми надто заклопотані, аби, зупинившись, поміркувати, що відреставрований у Кракові клейнод Мазепи, який повернувся в Україну 2008-го, – то не просто шмат полотна, а утілення шляху нашої державності: від часів, коли з Києвом рахувалася Європа, тремтіла Росія, до запасників, сховків Харківського історичного музею, де той славний прапор поїдала міль. Ми майже ніколи не маємо хвильки, аби розважити, що недаремно шведська королівська родина так ревно оберігає 17 зшитків першої у світі конституції, написаної Пилипом Орликом. Може, не через те, що там вони дуже потрібні, але аби засвідчити свою, хай опосередковану, причетність до глобального історичного процесу.
Нам добре і затишно на своєму „хуторі” настільки, що ми не помічаємо за звичним трибом днів непересічність і велич сучасників. Вони відходять, і, мабуть, справжнє визнання та пошанівок тих, ким могли б уповні пишатися вже, ми віддаємо нащадкам.
Навіть коли випадає нагода розповісти довкіллю, якими ми є насправді, якою величною була наша минувшина, робимо це невміло і неоковирно. Недавно вкотре переглянув „Владику Андрея” і мушу зауважити, що розчарування залишилося враженням від убогості і „сокирної пропаганди” цього „шедевру”.
Безсумнівно, ті, хто почув про митрополита уперше, дізналися чимало невіданих досі фактів, але ж, панове, це той випадок, коли оповідач не те що не дістався „зросту” предмета розповіді, але й не намагався здійнятися до нього бодай навшпиньки.
Клейнод Мазепи вже, дякувати Богу, не ховають від публіки. Та чи вийшла вона за сім років після повернення святині зі замкненого кола суєти, аби бодай краєм ока глянути на нього?