Коротке есе про примирення

"На Заході (України) це питання вирішили давно, але не в масштабах країни.

Зараз гарний час поставити питання про УПА, бо це воїни, які захищали свою країну"

Петро Порошенко на прес-конференції 25 вересня 2014 р.
В одному з недавніх виступів історик Ярослав Грицак, який сам уважає себе представником „ревізіоністської” школи, наполягає, що „найбільшим викликом для України є не є польсько-українське примирення, яке вже сталося, і не є українсько-російське, яке навряд чи в найближчі роки можливе, а примирення українсько-українське”. Навряд чи хтось із „неревізіоністів” візьметься заперечувати таку постановку проблеми. Принаймні, я не чув, щоб хтось з більш-менш авторитетних учених чи політиків серйозно заперечував таку потребу.

Але, попри загальне схвалення, навряд чи ми осилимо усі бар’єри – ідеологічні, конфесійні, ментальні, вікові, – аби насправді консолідувати українство довкола потреби мати міцну й стабільну державу. Принаймні, то виглядає нездійсненним найближчим часом. І справа не в тому, що ми – східноєвропейці, – розшарпані між Заходом і Сходом, річ у тім, що накинуті нам із-зовні „-ізми” (Ярослав Грицак особливо акцентує на „імпортованості” цих трендів) є надто живучими і, я б сказав, здатними до продуктивної генези.

Нині я не писатиму про конфлікти вищого гатунку, ті, що переслідують щодня пересічного телеглядача. Вони провокуються меркантильним інтересом політичних структур, владних угруповань. Мені ходить про конфлікт поколінь, який, до слова, всотує і чинники інших непорозумінь серед спільноти.

Мене можуть також потрактувати „ревізіоністом” у ставленні до людей похилого віку, бо чомусь нормальним у нас вважають поділ стариків на „наших” та „не наших”. Причому доволі часто не питають їх, до якого з таборів вони воліли б пристати. Я вважаю, що старість як така заслуговує на повагу, чисто побутову, без з огляду на трудовий стаж чи героїчні вчинки часів юності. Мені видається, що і ветерани червоної армії, і комбатанти „Галичини” й УПА мають ексклюзивне право оцінювати власні помилки чи, навпаки, шляхетні вчинки. Йдеться, зрозуміло, про тих, хто пізнав по горло „шанцеву правду”, не про тих, хто користав лихоліттям для втілення своїх не надто гуманних інстинктів чи зведення порахунків з кривдниками.

Я думаю, що примирення між таборами „пенсіонерів” можливе. Але воно не буде продуктом системи заохочення одних з боку влади (влада, зазвичай, роздає „призи” не з почуття альтруїзму, а з прицілом на підтримку). Це примирення відбудеться тоді, коли самі ветерани чи комбатанти поважатимуть власну старість і оцінять те, чого вони набули і що втратили на життєвому шляху. Коли усвідомлять, що не завжди були вільними у виборі (бо годі шукати вельми охочих лізти під кулі). Якщо ж не спрацює цей чинник, тоді, сподіваюся, їх помирять небеса.