Хто диктатор?

Потішно споглядати, як конфронтуючі табори вітчизняного політикуму тицяють пальцями один в одного, звинувачуючи опонентів у прагненні цілковитої та неподільної влади. Щойно Порошенко засвітився на ТБ зі своїми публіцистично-пафосними месиджами, як з лав «любих друзів» (екс-майданівців зокрема) почулися звинувачення, мовляв, це – пізній Кучма або типовий Янукович, який хоче загнуздати Раду, пропонуючи вже і негайно власний проект коаліційної угоди. У відповідь пропрезидентські політологи (цей фах стосовно осіб категорії «про-» не надто точний) закричали, що Яценюк, практикуючи «ручний режим управління» в умовах кризи, руйнує ліберальні основи української демократії, а, отже, перетворюється на... диктатора.

Все було б, звичайно, смішно, якби не так страшно. Страшно не від того, що найняті нами менеджери починають лякати громаду жупелом буквально вчорашніх привидів автократизму. Лячно, що забава зі словесної еквілібристики досягла свого апогею тоді, коли від влади очікують якихось реальних кроків для бодай якогось полегшення долі народу.

Я розумію, що хаос та безлад серед управлінської «еліти», дезорієнтація та й, зрештою, деморалізація влади «на місцях» (оскільки саме вона першою приймає удар невдоволення співмешканців і саме вона є найскованішою у маневрі) породжують у мізках певної частини спільноти солодкі марення про панацею «сильної руки». Цілком очевидно, що інтерпретації на тему «вкраїнського Піночета чи Франко» починають домінувати у передвиборчих спічах багатьох новаків на політичному кону, особливо тих, хто відразу – з корабля та на бал, – намилився на ще одну президентську кампанію. Але не зовсім переконливою є теза, що кожен з учасників цієї негласної змови – маргіналів глибинки і політиків-популістів – до кінця усвідомлюють наслідки цієї небезпечної гри. І суть не в тому, що, до прикладу, ліберал Яценюк чи прагматик Гриценко завжди знайдуть собі офірних цапів на роль «доморощених» тиранів. Суть, акурат, в іншому: диктаторами, зазвичай, стають саме невиразні та інтелігентні «середнячки», які дмухають на вівтар «політкоректності», хизуються «проєвропейськістю», а згодом, – заради цих розмитих світоглядних категорій, – готові покласти тисячі й тисячі доль «неполіткоректних» або орієнтованих не у потрібний бік.

Матвєй Ганапольскій, з іншого, правда, приводу, влучно підмітив одну цілковито несподівану річ: «Фашизм – це не те, що запропонував Гітлер суспільству. Фашизм – це сконструйоване суспільством з його ідей, те, що суспільство погодилося прийняти, знаючи про все, але роблячи вигляд, що не знає…».
Мусимо знати…