Хто стане узурпатором?


Час покаже, який найласіший шматок «м’яса» ще залишився в українському «борщі». Після натяків певних полытикыв про можливість «якихось ще виборів» через рік-півтора, стало зрозуміло, що зі страви, звареної українськими політиками, можна дістати ще не один кусень. Але для того, аби зробити це, слід вміло сконцентрувати увагу інших охочих на речах абсолютно далеких від казана, ефемерних ідеях, якими, тим не менше, любить перейматися вітчизняна спільнота.

Фрідріх Ніцше, мабуть, мав на увазі схожу ситуацію, коли писав, що «народ йде до загибелі, коли він плутає свій обов’язок з поняттям обов’язку на загал. Ніщо не руйнує так глибоко, так захоплююче, як всякий «знеособлений» обов’язок, всяка офіра молоху абстракції».

Мотивації мас під час будь-яких радикальних порухів завжди чомусь подаються політиками «знеособлено» і розмито. Зазвичай, розповідаючи про небезпеки і закликаючи боротися з ними, наші провідники керуються принципом «один пишемо, два – далі». Саме той, хто сповідує цей сумнівний принцип, володіє монополією на істину, і, мабуть, таки скористається нею за доброї нагоди.

Навіть поза контекстом абсолютної відсутності президентських повноважень, – а це цілком можливо за умови подальшого розвитку парламентсько-президентської республіки, – посада гаранта залишається тим «шматком м’яса», заради якого «варто боротися». Яценюк, який зараз не втомлюється нагнітати пристрасті довкола холодної зими, бачить позачергове електоральне парламентське волевиявлення прямим шляхом до президентської вершини. Бо, якщо 26 жовтня таки прийде як день Х, згідно із задумом «Народного фронту», то нинішній очільник уряду зуміє повернути настрої своїх симпатиків, як колись, за Ющенка, це зробила Юлія Тимошенко: «Ви, фактично, обираєте прем’єра».

Тепер у Тимошенко – свої резони. Вона чудово знає про хиткість угоди між двома найвпливовішими чоловіками країни, їй відомо, що Порошенко триматиметься обіцянки Яценюку недовго, допоки не зрозуміє, що 226 голосів у ВР – це його вірні багнети. Тоді ПОП без вагань передасть бунчук і булаву людині із «вінницького минулого», але не для того, аби пан Гройсман вимахував цими атрибутами влади, а тому, що він без усіляких вагань тихцем поверне їх президентові.

Мотив оволодіння владою, причому, найлегшим шляхом, якщо, звісно, він є можливим, надто вже сумнівний. Не передбачає їх політика, і квит. Але «такі люди взагалі не замислюються, що потрібно докласти зусиль і спробувати переконати в своїй правоті решту, – пише Гассет. – А навіщо? Досить «кинути клич», висловити свою незаперечну думку, і кожен, хто ще перебуває при повному розумі й твердій пам’яті, зобов’язаний стояти за таку «ідею» на смерть».

Не хочеться думати, що Арсеній Петрович покладається лише на «гасла». Не бажалося б вірити, що у планах Яценюка – тривале протистояння з гарантом на кшталт «кайдашевої сім’ї» у стилі Ющенка-Тимошенко. Однак, смію зауважити, що, на мою скромну думку, чинний прем’єр не є вправним у ролі опозиціонера. «Куля в лоб» на Майдані була, радше, емоційним зривом, і аж ніяк не керівництвом до дії. Тому, видається, він рухатиметься у фарватері Порошенка до самісінького причалу, тобто до початку президентської кампанії. Якщо, звісно, Україну не струсоне третій Майдан. Якщо станеться так, а не інакше, то Арсеній Петрович мусить пам’ятати, що в Україні ще ніхто досі не здобував найвищого фотеля, рухаючись у свиті попередника. Акурат навпаки.