Я вже писав про недолугість Закону про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей http://espreso.tv/blogs/2014/09/17/zakony_16_sichnya_veresnya_chy_kraynya_neobkhidnist. Тому буду писати у дусі закарпатської приповідки -- курто а й густо (коротко, але концентровано). Я наступлю на горло власної пісні юриста і не буду згадувати правоположення знаменитого рішення рішення Європейського суду з прав людини у справі Санді Таймз проти Сполученого Королівства чи німецьких Конституційного суду чи Вищого адміністративного суду щодо інтенсивности чи щільности законодавчого регулювання.
Я хочу зазначити про таке, з урахуванням мого досвіду академічних досліджень проблем якости законів та судового конституційного контролю та дворічної практики у Конституційному Суді.
І надалі наш законотворець пише неякісні закони.
У будь-якій притомній країні, суди не застосовують положення законів, якщо вони не містять певні інституціональні та процедурні речі. До прикладу, Закон про очищення влади так і не містить алгоритму процедури перевірки осіб, що підлягають на його основі люстраційним заходам. Навіть положення, ухвалене КабМіном не міняє картини -- вони всерйоз вважають, що процедурою є встановлення певних строків процедурних дій чиновників, які вчиняют перевірку. Натомість, взагалі відсутні положення про право осіб, що перевіряються, бути заслуханими, подавати певні документи, матеріали, клопотання, мати доступ до їх особистого дос"є. І найголовніше -- всіх осіб, що підлягають люстраційним заходам, заносят до державного реєстру без відповідного судового рішення. Вже із зазначених підстав, адміністративні суди будут "різати" застосовувані люстраційні заходи, як липку, оскільки вони грубо порушуватимуть положення стаття 2 КАС, яка визначає критерії якости до адміністративних актів, дій/бездіяльности.
Така сам справа із Законом про умовну "Східну Скіфію". Може його автори не ознайомлені із Конвенцією Монтевідео 1933 року, яка дає загалом доволі збалансоване визначення держави, необхідною умовою якого є також і контроль держави над територіями. І це на фоні того, що зазначений закон майже не містить інституціональних і процедурних положень, які би визначали власне цей порядок особливостей управління на цих, фактично тимчасового окупованих, територіях Української держави. Не щоби розробити детальний механізм відповідальности осіб проти людяности і миру шляхом внесення адекватних змін у Кримінальний кодес, спрямованих на його адаптацію до положень Римського статуту врешті-решт. Натомість, ухвалюється незрозуміло що, яке навіть на адміністративному, а не те що на судовому рівні, непридатне до застосування.
У конституційній практиці зарубіжних країн таке явище називається законодавчим недоліком (упущенням) -- неможливість застосування положень закону на практиці -- має наслідком відповідальність парламенту шляхом накладання органами конституційної юстиції обов"язку належним чином його врегулювати протягом порівяно невеликого строку. Належне регулювання і полягає у забезпеченні чинності положень закону компетентним, незалежним і безстороннім органом, який для цього має належні ресурси. А в істотних рисах закон має регулювати процедуру реалізації компетенції відповідної інституції: принцип довіри, право особи бути заслуханою (яке включає подавати різні матеріали, пояснення, клопотання, і найважливіше -- бути особисто присутнім/ою при розгляді певних питань, що її/його особисто стосується), рівности, змагальности, диспозитивности, повного і об"єктивного розгляду справи, обгрунтованости публічно-владного рішення.
Поки цим елементарним вимогам закони, ухвалювані парламентом, не будут відповідати -- то такий парламент у топку, а депутатам не платити зарплати.