Галичина, через обставини, мабуть, від неї незалежні, має ходити поміж краплями осіннього дощу, оскільки напередодні виборів перед нею завжди бовваніє перспектива укотре стати полігоном для певних, не надто вишуканих технологій.
З цього погляду не дивними виглядають асоціації, логічний (алогічний?) ланцюг яких незмінно впирається у совкове трактування регіону, тиражоване досі не тільки „добросусідськими телеканалами”, не тільки прожоване тамтешніми ж „філософами”, а й „великоукраїнськими”, здебільшого донецько-слобожанськими адептами нафталінових ідей.
Добра звістка з Франківщини, де спромоглися нарешті відкрити спільний меморіал і поховати на одному „гектарі” українських партизанів і воїнів червоної армії, обов’язково має бути спотвореною синхронами невдоволених – глухих маргіналів, які й стосунку до порядної справи не мають.
Годі прикладів, бо, направду, шкода часу. Однак стиль подачі оцих, з дозволу сказати, знахідок вартує ретельнішої оцінки, оскільки відзначається, на перший погляд, невластивою для агресивних медій гламурністю і, я б сказав, манірністю. Така собі зневажлива зверхність, мовляв, що візьмеш із зациклених на ідеї-фікс галичан? А ще спроби запаралелити справді дещо оскомне акцентування тутешньої інтелігенції на своїй причетності до Європи із часто надуманими елементами „європейського космополітизму”. Ось – терпимий понад міру Старий світ, а ось – кваснопатріотична Галичина, з її ксенофобією та задавненими комплексами.
Не скажу, що такий погляд цілком позбавлений підстав. Є ситуації, коли щось заважає нам зважитися на стрибок, аби побачити світ довкола нашого паркану. Іноді нам видається, що мотивації, які визріли у наших мізках, є не те що прийнятними, але обов’язковими для усіх; хробачок месіанства – він не гризе душу, а навпаки – здіймає її на невиправдано далекі висоти. Ярослав Грицак в одному зі своїх інтерв’ю дуже конкретно зауважив цю рису на прикладі культурного простору: «Вся ж історія Львова - це безперервна спроба одної панівної культури (німецької, польської, радянської) здомінувати міський простір і відтиснути інших на периферію до статусу "етнічного ґетто"... Думаю, що це значною мірою тупикова лінія розвитку”.
Однак мушу зауважити, що толерантне (у жодному випадку – не манірне) ставлення до думок інших у доконечній мірі передбачає адекватність цих інших. Бо інакше матимемо або діалог глухого з німим, або ж монолог сильнішого. Якщо ж такої взаємності не подибуємо. Принаймні, зараз, то це аж ніяк не означає, що мусимо замкнутися у власній резервації і діяти абияк, лише б у піку тим, хто артикулює інші думки. Бо вибори минули, зрештою, їх буде ще багато, а нам доведеться жити і в спокійніші часи, коли пристрасті відійдуть на другий чи надцятий план, натомість звільнивши місце для значно важливішого.
Ігор Гулик . Ілюстрація: anekdot.ru