Сибарити і злидарі

«Вільні вибори хазяїнів аж ніяк не скасовують існування хазяїнів і рабів», – написав колись Деніел Белл, і цей його висновок акурат лягає у контекст післявиборчої України. Йдеться не лише про останній, дочасний електоральний акт, а про своєрідну практику, яку застосовують зазіхачі на владні крісла упродовж усіх років незалежності. Для них головне – процес, у якому обов’язково мають бути присутніми несусвітні обіцянки, позірне дотримання демократичних норм і пристойні показники у звіті ЦВК. Наступного ж дня після оприлюднення результатів розпочинається чергова фаза окозамилення своїх же симпатиків, – ті, кому поталанило втрапити до так званої еліти, затягують коломийку про необхідність формування коаліцій, урядів, викидають на спекулятивний ринок новин вістки про підступи опонентів і… повертаються до блаженної амнезії з приводу вчорашніх обіцянок.

 

Про скасування депутатських пільг і взагалі преференцій, якими цинічно користають усі причетні до вищих ешелонів влади, сказано і написано стільки, що повторювати усе було б марною тратою часу, чорнила і паперу. Особливо мусували цю тему кандидати у майбутню більшість, наголошуючи – оце щойно переступимо поріг парламенту і невідкладно візьмемося за повернення справедливості. Але… Боюся, життя розпорядиться по-своєму, для ухвалення такого закону потрібні будуть зміни до Конституції, а ті, хто їх голосуватиме, матимуть залізне алібі – 300 голосів для «рівності» усіх громадян у сенсі пільг чи їх відсутності немає.

Хоча, – пояснень шукає тільки лінивий. Поза тим, варто акцентувати увагу на доволі цікавій арифметиці, – за нашими підрахунками, у минулому році на утримання апарату Верховної Ради знадобилося 849 млн 778 тис. гривень, Державного управління справами –1,29 млрд грн, Кабінету міністрів України – 2,4 млрд гривень. Цифри, однак, нічого не скажуть пересічному платнику податків, зі скромного бюджету якого і формується ця астрономічна сума. Тож продемонструємо сибаритство влади і злиденність спільноти доволі кричущим порівнянням: бюджет’2014 передбачав, що медичне обслуговування депутатів та їхній відпочинок коштуватимуть 88 млн грн. За деякими підрахунками, на санаторії для вищих посадовців виділяється більше коштів, ніж на сільську медицину...

Про сільську медицину ліпше не говорити, аби не псувати настрій собі й іншим. У моєму рідному селі в останні роки комуністичної влади звели чудову лікарню. Зараз вона перетворилася на руїну, у якій мешкають, здебільшого, перестарілі. Як-не-як, дах над головою, сякий-такий харч. Про лікування тут можна забути, бо, по-перше, медики, що тут працюють, є фактично однолітками своїх пацієнтів, а, по-друге, по найелементарніші ліки слід звертатися до аптеки, витрушуючи останні копійки з жалюгідного пенсійного гаманця.

Головне, – тут є телевізор та радіоточки, – аби ці обділені долею люди часом не пропустили повідомлення про чергові вибори, на яких слід проголосувати за хазяїв життя. Не просто віддати свій голос, а проголосувати «правильно», за тих, хто більше пообіцяє.