Коли мешканці Айови побачили в журналах картину «Американська готика», вони оскаженіли. «Ганьба цьому Гранту Вуду!» – кричали вони. «Якого милого він нас зобразив такими страшними? Хіба ми такі? Ми – нормальні мешканці Айови і не дозволимо якомусь нездарі вигадувати казна-що про нас». А одна добропорядна пані навіть кілька разів погрожувала відкусити авторові вухо.
Сам же Грант Вуд пояснював, що намагався показати тамтешніх людей такими, якими він їх побачив – безрадісними консерваторами та пуританами. Сестра художника, яка разом із знайомим дантистом була моделлю для картини, навіть вишукувала якусь неймовірно старомодну сукню, аби образ доньки фермера був максимально наближеним до реалій. Попри людський гнів, полотно «Американська готика» стало класикою і знайшло безліч неймовірних трактувань – від «показу незламного американського духу» до чергових звинувачень. Мовляв, автор симпатизує цим самим пуританам і написав їх, аби боротися з прогресом.
Загалом, такий тип людей цікавив митців досить часто. І майже завжди вони змальовувалися з підозрою. Пам’ятаєте, як булгаківський Воланд говорить директору буфету, у якого ще риба другої свіжості була. «Что-то недоброе таится в мужчинах, избегающих вина, игр, общества прелестных женщин, застольной беседы. Такие люди тяжело больны, или втайне ненавидят окружающих». Щоправда, володар темряви додавав, що можливі і винятки.
Так само про винятки говорив і Едвард Радзинський. А правило російський драматург вивів наступне: якщо вже старша жінка стає страшною поборницею моралі, цілком ймовірно, що у молодості вона ой як часто бувала грішною. Це він, до речі, сформулював для себе після зустрічі з Катериною Фурцевою. Міністр культури СРСР була обурена виставою «104 страницы про любовь», бо там головна героїня спаплюжила ім’я усіх радянських стюардес і вступила в дошлюбний статевий зв'язок із першим-ліпшим знайомим. Радзинський досі хвалиться, що примудрився змінити її думку. Ходили чутки, що Фурцева буцімто мала трагічний та не зовсім пристойний роман, через який навіть різала руки. І коли молодий драматург почав натхненно говорити про кохання, якому не судилося стати щасливим, Катерина Олексіївна розчулилася та змилувалася.
А ще краще згадайте нашого Пантелеймона Куліша. Точніше, почитайте його листи, які він писав до коханих дівчат. Навіть не знаю, кого може не знудити від такого моралізаторства, аж надто недоречного у любовних текстах. А потім він ще й перегнув з патетикою, відтак виходило щось таке: «Скажіте ж, чи не возвеселиться дух Вам і чи не возхвалите Ви Бога, що повіяло на мене од Вас, од Ваших пісень і речей, благодатним наїтієм і що частина Вашого духовного существа перейшла через творящую силу душі моєї в істочник животворящий води трудящого». Але такі настрої не завадили автору «Чорної ради» згодом на кожному кутку обзивати Марко Вовчок останньою шльондрою. Бо не треба відшивати другого за геніальністю українського письменника. А може, і першого.
Ну і ще, думаю, треба згадати фільм «Правосуддя для усіх» з Аль Пачіно. Він грає адвоката, у якого вельми складні стосунки із суддею, який, попри образ цілковитого зануди, в особистому житті виявляється ще тим БДСМником.
Що в реальному житті, що в мистецтві, що колись, що зараз – усе крутиться за однаковими схемами. Хто найбільше кричить про мораль, що аж цурля сиплеться, обов’язково викликає підозри. Звісно, я говорю про Комісію з питань захисту моралі та останні заяви її представників. Вони продовжують обурюватися не лише творами мистецтва, але і громадянами, які збирають підписи за ліквідацію цієї самої комісії.
Такі люди, пафосно кажучи, ніколи не можуть побачити зорі в калюжі – вони обов’язково бачать лише бруд. Їх ображає історія про хлопця, який хоче врятувати свою кохану від жаху, в якому вона живе. Вони обурюються розповідям про людей, які перетворюють своє життя на пекло і звинувачують у всіх бідах когось іншого. Аби співчувати і розуміти, моралістам потрібна приваблива картинка, а в не привабливій вони копатися не хочуть. І замість допомоги від них, як правило, отримуєш лише осуд.
А ось і старі-добрі подвійні стандарти. Чому панове досі не кричать про дуже цікаві формати на нашому телебаченні? Наприклад, є одне реаліті-шоу, де крупним планом показують наступне: статевий член із пірсінгом, вагіну транссексуала, вагіну жінки (червонійте-червонійте, я продовжую), використану прокладку, груди, понівечені імплантами, ну і так далі. Не кажіть лиш, що програма має на меті покращення здоров’я українців. Я не пам’ятаю, щоб комісія з питань моралі протестувала проти цього проекту. Виступили б проти олігарха, який тримає цей канал. Але навіщо, коли можна причепитися до, приміром, письменника якогось.
Більше того, на багатьох телевізійних шоу перед журналістами ставлять завдання – у кадрі обов’язково мають бути сльози. Відтак, що хочеш кажи героєві – доводь до істерики, став болючі питання – людина має заплакати. Нам постійно показують людські страждання, особливо зараз. Без жодної поваги до загиблих та їхніх сімей. Нас так привчили смакувати горе інших, що ми масово перепощуємо у соцмережах фотографії з понівеченими тілами наших бійців. Чим відвертіше – тим краще. Це ми так повагу до них виявляємо і вшановуємо пам'ять? І чому тоді обурюватись відвертим сценам у кіно?
Далі. Практично усі заяви комісії надміру ретроградні, що завжди було ознакою провінційності, поганого тону та навіть непристойності. Ну і сам формат роботи шановних спеціалістів – глибокий олдскул. Кілька днів тому пощастило бути на заході, який організувала комісія до Дня Соборності. Вони зібралися самі, покликали гостей і почали говорити про те, як же нам об’єднати країну. Окрім демагогії, в якій тонуло кілька розумних, але вже всім відомих думок, я не почула нічого. Це при тому, що, наприклад, громадські активісти вже давно навчилися такі розмови будувати максимально чітко, без зайвих розмов і з максимальним результатом.
Усі свої ідеї моралісти пропонуватимуть президенту, прем’єру та кільком міністерствам. Пропозиції на кшталт розробки документалок про Акт Злуки, проведення українізації та формування нашого позитивного іміджу за кордоном. Яку українізацію можуть зробити люди з радянським мисленням – самі розумієте. І чому комісія з моралі повинна займатися українізацією? Аби здаватися не настільки безглуздою?
Та головне – інформаційною війною у нас, здається, керує окреме відомство. Навіщо тоді існувати різним сателітам – не розумію. Три мільйони гривень ніде діти? А ще депутати вирішили дати гроші на святкування ювілею Михайла Вербицького. Думаю, там буде більше, ніж три мільйони. А різні газети з журналами для чиновників, аще купа дрібниць, які невідомо для чого фінансуються. От вам і аналогія з господарями, які спускають гроші на мотлох і все життя скніють у бідності.
Ну і, звісно, чиновники, які займаються забороною мистецтва можуть існувати десь у КНР, Північній Кореї чи Росії. Нам, здається, в інший бік.