Смішне кіно про війну. Ви таке взагалі уявляєте? Ну, якось воно так вийшло з «Добровольцями Божої Чоти». Цю документалку показали у суботу в Кінопанорамі. Повний аншлаг, запрошені бійці з «Правого сектора», після показу глядачі аплодують стоячи – усі традиційні ознаки прем'єри українського фільму про військові дії. Благо, таких у нас нині не бракує. Втім, одна особливість на цьому показі усе ж була – більшу частину стрічки публіка несамовито реготала. Спробую пояснити.
Уявіть собі кількох кіборгів, які сидять в кімнаті та запекло сперечаються. Усе б нічого, але один із них одягнений у рожевий махровий халат. Здається, з медведиками. Він напівлежить на дивані, крутить в руках автомат і щось емоційно доводить другові. Або сцена в аеропорту. Ми з вами, панове, сиділи б там у куточку з виряченими очима. А ці божевільні хлопці під час атаки обговорюють імена своєї зброї, яку традиційно називають на честь коханих дівчат. Один із них біжить і, ухиляючись від куль, гигоче: «Машенька в определенном положении таки отказала».
Одного з бійців поранили в плече. Він лежить в палаті, до нього в гості приїздять режисери фільму, знімають коридор, знаходять палату і, перш ніж у неї зайти, показують напис на дверях: «Для инвалидов Великой Отечественной Войны». У іншого кіборга, не знаючи хто він, питають:
І таке протягом майже усієї стрічки. Коротше, Леонід Кантер та Іван Ясній зробили дуже чоловіче кіно – без пафосу, сентиментів, вже звичної для нас героїзації та високопарних слів. Судячи з усього, режисери теж без клепки. У найкращому сенсі цього слова. Вони бігали з камерою слідом за кіборгами під час найбільш небезпечних моментів та відмовлялися ховатися. І ставлення до війни у таких хлопців зовсім не таке, як у нас.
Вони часто жартують і жарти їхні межують зі справжньою чорнухою. Кажуть, що тільки так і можна. Багато з них досить різко реагує на слово «герой». Навіть у контексті фільму просять називати їх персонажами і ніяк по-іншому. Перед прем’єрою один із них на ім'я Гатило, емоційно пояснював журналістам, що давайте вже зав’язувати з цими пафосними визначеннями. «Не пишіть нам ніколи усього цього. Не пишіть «повертайтеся живими». Ми повинні повернутися з перемогою – і не інакше. Живі, але переможені – кому таке потрібно взагалі? Героїзм – це випхати з України ворогів, повернутися до рідних і далі по-чоловічому говорити з чиновниками, яким, здається, варто дещо роз’яснити». Ось таке прохання.
Так само персонажі фільму «Добровольці Божої Чоти» просять викорінювати, нарешті, цю нашу звичку культивувати образ стражденної, нещасної, усіма ображеної України. Я вже навіть не знаю, чи таке мислення справді наше, чи нам його просто нав’язали. Хотілося б думати, що останнє. Принаймні, воно зовсім не ліпиться з поведінкою наших військових. Усі жалісливі слова, шмарклі та ридання повинні їх серйозно ображати. Власне, як і розмови про можливу капітуляцію. Прочитала щось таке днями. Мовляв, це, звісно, буде приниження, але рятівне. Скажіть таке бійцям, які пройшли аеропорт – боюся і уявляти, що почуєте у відповідь.
Ясна річ, що за рік, навіть насичений, неможливо повністю переробити своє мислення. Нам усім ще зі школи втовкмачували, що наш народ – це лузер, якого усі постійно штурхали, наче останнього слабака, ми отримували кайф від цих сліз і страждань, а зараз нас усі мають захищати і жаліти. Це хто таке взагалі придумав розповідати? Так, ми такі, ми опускаємо руки коли важко і наперед говоримо, що програємо. Хто хоче так думати – хай думає. Але знайте, панове, що ви взагалі-то не в тренді. Мазохізм нині не в моді. Та і користі він нього ніякої. І якщо вже шукати якісь плюси у цій війні, то вони у тому, щоб показати усю жалюгідність звичного для багатьох із нас мислення.
У зв’язку з усім цим, перегляд «Добровольців Божої Чоти» - обов’язковий. Щоправда, прокат документалок в Україні досі шкутильгає. При тому, що саме документалістика у нас нині на дуже пристойному рівні, не побоюся цих слів. Стрічку показуватимуть у багатьох містах – тому шукайте анонси. З ТБ домовленостей поки немає. Сподіваюся, що з’являться.