Цими днями минає рік від початку масових вбивств активістів Євромайдану режимом Януковича. За цей час Україна пережила багато різних подій. В основному трагічних. Як їх оцінює один із найактивніших учасників Євромайдану? Що якісно змінилося з того часу? Чи виправдалися сподівання українського суспільства? В інтерв’ю з громадським діячем, який зараз обіймає посаду урядового уповноваженого з питань етнонаціональної політики Геннадієм ДРУЗЕНКОМ.
— Геннадію, якими для вас запам’яталися ті трагічні дні?
— Я чудово пам’ятаю 18 лютого минулого року, коли я їхав з Вінниці і по телефону виводив з оточення свого контуженого товариша Павла Білоуса. Я був певен, що тоді відбувалася увертюра до громадянської війни, яка триватиме ще довго. Тому тієї ж ночі я полетів до Вільнюса домовлятися із тамтешньою владою про запілля та еміграцію. Проте Янукович злякався та втік, і це для мене здається чудом. Набоїв, бійців та ресурсів у нього вистачало, щоб розпочати тривалу м’ясорубку в усій країні. Проте вона розпочалася з іншого боку і в інший спосіб.
Ці дні стали для мене найяскравішим свідченням, що українці наразі чи не єдині на ділі, а не на словах готові помирати за свободу. Загиблих на Інститутській, в Маріїнському парку, на майдані Незалежності називають героями, але серед них немає жодного геройського обличчя — це справжні новомученики, які свідомо пішли на смерть. Це парадигма Бориса і Гліба.
Відтоді у мене дуже чітке враження, що як Господь колись займався Ізраїлем, так само він зараз займається Україною. І він точно нас не полишить, доки не виведе з «землі єгипетської».
— Чому, на вашу думку, Янукович почав цю криваву розправу над протестуючими?
— З одного боку, на нього однозначно тиснув Путін. З іншого боку, я не вірю, що без волі Януковича могла розпочатися та операція із залученням спецпідрозділів ВВ та СБУ. В цей період для мене також символічним стало лицемірство Європи. Коли українці десятками віддавали свої життя на центральних вулицях європейської столиці, європейські дипломати буквально ґвалтували наших опозиційних лідерів, щоб ті підписали угоду на крові. Таку Європу я точно не хочу і вже ніколи не захочу.
— Ви багато подорожуєте Україною. Які настрої у людей щодо до еліт?
— На жаль, еліти не змінюються. Так звані «нові обличчя» в парламенті та у місцевих владах не є «першими скрипками», а скоріше ширмами для старих еліт, які за тими ж схемами диригують обмілілими фінансовими потоками. Так само іноземці в Уряді слугують декорацією для тих, хто реально продовжує «славну справу» Віктора Федоровича і Ко.
З іншого боку, ми бачимо фантастичне явище — десятки тисяч українських хлопців, напіводягнених та озброєних раритетною зброєю, дають відсіч найбільш елітним підрозділам російської армії. Продовжується чудо, яке ми бачили рік тому, коли хлопці із фанерою в руках скидали озброєні до зубів підрозділи правоохоронних органів. На жаль, Росія потужніша, більша, але, впевнений, вона закінчить як Янукович.
— Чи вирішено проблеми, які стояли в порядку денному під час Євромайдану?
— По-перше, зміна еліт: на всіх провідних посадах в країні ми досі бачимо людей, які останні 10—15 років ці посади вже займали, але під різними політичними кольорами. Фактично, це все пташенята гнізда Леоніда Даниловича Кучми. По-друге, ми не бачимо виконання вимог Гідності і Справедливості — жоден організатор кривавої бойні на Майдані не покараний. Те, що відбувається з Єфремовим, викликає сміх, бо він вкрав у 1000 разів більше, аніж йому призначено у заставу. По-третє, ми бачимо загальноєвропейську кризу. Те, що європейці вигадали після ІІ Світової війни і що добре працювала 50 років, нині не працює. Ми перегортаємо серйозну історичну сторінку, яка була започаткована в кін. 1940-х — на поч. 1950-х — Ялтинські, Потсдамські домовленості, Європейський Союз... Ми бачимо як все тріщить по швах, коли одна з країн-членів Радбезу ООН вирішила грати не за правилами. І Захід не знає відповіді на це — він боїться Росію.
— Події на Майдані фактично стрімко переросли у військову агресію Росії спочатку у Криму, а потім на сході України. Який зв’язок ви в цьому вбачаєте?
— Те, що відбувається зараз, — продовження революції, яка почалася, але на 100% не закінчилося. Адже окрім усунення Януковича, як символу тиранії, ми не бачимо якихось інших її результатів. Майже за рік війни з Росією новий уряд не скористався всіма можливостями, які він мав. Де нова техніка, озброєння? Це при тому, що до цього Україна входила в десятку найбільших в світі експортерів зброї. Ми бачимо алогічну віру в те, що можна домовитись та всіх переграти на полі переговорів. Це викликає гомеричний регіт Путіна.
Проте для мене ця агресія була більш ніж очікуваною, адже двом країнам, які претендують на той самий історичний спадок і виправдання свого існування в світі, важко ужитися. Доки Росія виводитиме себе від Київської Русі та Києва, вона свідомо чи несвідомо зазіхатиме на Україну і не визнаватиме її право на існування. Це те саме, що Ізраїль без Єрусалиму, Саудівська Аравія без Мекки або Польща без Кракова. Єдиний шанс мирно ужитися — якщо Росія переосмислить себе як спадкоємицю Золотої Орди, але я поки не спостерігаю цього. Тому ми приречені на конфлікт — гарячий чи холодний. Але, очевидно, він ще довго не охолоне.
— Чи не втратила Україна суб’єктність у цьому конфлікті, очікуючи рішень західних партнерів та подальших дій Росії?
— Українська влада втратила суб’єктність, але український народ — ні. Нині це єдиний суб’єкт, який фізично стримує Путіна, коли великі країни G-7, G-20 нічого не можуть зробити та як заклинання повторюють слова про «необхідність домовлятися» та «відсутність можливості військового вирішення конфлікту». А бійці з українських міст та сіл всупереч будь-якій логіці рятують Україну і Європу та доводять, що є цінності, за які можна вмирати.
Насправді, це виклик всьому світу, адже Захід не хоче такої щирості у тих принципах, які він звик декларувати, але які, як виявилось, для нього важать дуже небагато. Тому ми залишились хоч і не наодинці, але без суттєвої допомоги.
Революція Гідності набула пан’європейського масштабу. Будь-яка революція — це суд. І те, що зараз відбувається на сході України, — це не менший суд над Росією, аніж над Європою через її фарисейство, боягузтво та зрадництво. Виходить, що 1938 рік її нічому не навчив.
Але ми не маємо некоректно говорити про всю Європу. Адже, якщо говорити про Литву, то ми бачимо справжню солідарність та героїзм. Бо Литва пам’ятає радянські танки на своїх вулицях, коли «Альфа» штурмувала Телецентр. У Німеччині ж ми бачимо комплекс перед російським чоботом, який топтав її землю. Очевидно, це вже у підсвідомості німців, що з росіянами не можна воювати, а треба лише миритись.
Ми бачимо околицю — Іспанію, Португалію, Грецію, які ніколи не були під російською окупацією та раді пожертвувати Україною, аби отримувати подачки та просто торгувати з Росією. Коли ми говоримо про єдиний голос Європи, ми говоримо про найменший спільний знаменник. Але цього голосу немає. І якщо так піде далі, до 2020 року нам не буде куди подавати заявку на вступ, адже Путін розвалить Євросоюз.
— Тож який вихід із цієї ситуації?
— Вихід лише один: якщо ти бачиш шаленого агресора, з ним можна тільки воювати. Це вже давно і чітко сформулював Черчилль: «Якщо ви між війною і ганьбою обираєте ганьбу, ви отримуєте і війну, і ганьбу». Ця фраза є епіграфом для останнього року. І якщо б ще навесні минулого року Україна, США та Європа об’єдналися, почали постачання зброї, тренування українських військових, ми б мали зовсім іншу ситуацію. Але ми бачимо удава та мавпочок, які трясуться від його удаваної сили.
— Чи відбувається послаблення Росії через санкції та виснажливі бойові дії на сході України?
— Є добре прислів’я: «Коли грубий схудне, худий — помре». Якщо розглядати український конфлікт як інструмент виснаження Росії, то це працює. Але для 40 млн українців такий сценарій неприйнятний. До того ж, я не бачу послаблення Росії. Так, рубль впав, але українська гривня впала ще сильніше. В той же час російські «гумконвої» почастішали, а воєнторг запрацював ще активніше. Я не бачу дієвості санкцій, якщо вони покликані зупинити війну. Тож єдиний спосіб для цього — стати сильним та давати відсіч.