Про сенси версій

 

 

Либонь, нам слід припинити лукавство, – правоохоронцям і владцям перестати фальшиво відкидати політичні підтексти самогубств Чечетова, кількома днями раніше – мера і «мєнта» у Мелітополі, а загалу, – робити вигляд, що віримо їм. Так склалося у державі, що кожен інцидент неодмінно містить серед причин і політичну складову.

 

Політичні сенси версій «нещасних випадків» причетних до колишньої влади осіб заховані значно глибше, ніж партійні потреби моменту. Кожен, бодай трохи успішний підприємець, попри укомплектованість своєї фірми висококваліфікованим менеджментом, насамперед дбає про владні впливи. Для суспільств, які долають період первинного нагромадження капіталу, притаманною є безпосередня присутність "тугих гаманців" у середовищах, які ухвалюють кардинальні рішення, формують підходи, укладають кодекси суспільної поведінки.

 

Упродовж чи не двох десятків років ми не втомлюємося говорити про потребу відокремлення бізнесу та влади, і щоразу, коли це питання минає стадію передвиборчих риторик, повертаємося до вихідної точки. Ба більше, нові каденції законодавчих органів, – від Верховної Ради до сільських, – характерні посиленням підприємницької квоти. Йти ж у виконавчу гілку без "надійних тилів" на кшталт "свічкового заводика" зважуються лише камікадзе: в Україні не популярний принцип тяглості влади, кожен новий прем'єр, а відтак і міністри вважають святим обов'язком повиганяти у три шиї чиновників, які працювали з попередником, натомість привести "своїх".

 

Марно говорити зазіхачам на урядництво, що можна жити інакше, якщо бажаєте, здоровіше, позбувшись макабричної "шизофренії" суміщення бізнесових та владних обов'язків; що, зрештою, існує філігранно відпрацьований на Заході механізм лобіювання; що спільнота вже визріла до того, щоб нею керували професійні політики і суспільні менеджери. Особиста участь у владі укоськує усі резони, можливість укладати правила гри самотужки, на свій смак і про свій інтерес, бере гору над здоровим глуздом, а про нагоду побути при розподілі фінансових потоків годі й казати. Є й інші маленькі втіхи для наділених владними повноваженнями "нових українців", які направду межують з хлоп'яцтвом. Маю одного знайомця, який усе життя справедливо будував власну справу, свідомо йшов на конфлікти з податковою часів Кучми і Януковича, щосили допомагав Майдану і логічно потрапив у владу. Тепер він тішиться нагодою… покермувати автом після чарки, переконаний, що жоден даішник не наважиться йому суперечити.

 

Найгірше, що від цього свавілля потерпають пересічні громадяни. Заручниками і побічними жертвами цього симбіозу є тисячі дрібних підприємців, які змушені працювати в умовах ручного керування, пристосовуватися не тільки до правил гри, що їх пропонує кожен новий уряд, кожен новий міський голова, але й до контексту стосунків того ж таки власника ринку чи супермаркету з новою владною командою. Вони – оптимісти за своєю натурою, ось уже двадцять п'ять років сподіваються на якийсь універсальний закон, що дасть їм зітхнути спокійно бодай на кілька років, уладнати справи, поміркувати над перспективами. Зрештою, саме за такий триб життя вони їздили на Майдан і затято голосували за нову команду. На жаль, новою вона виявилася лише позірно. «Рошен» - тому хрестоматійний приклад. Або 5-й канал...

 

Отож, бізнес і влада мають нарешті остаточно з'ясувати свої стосунки. Це. мабуть, проблема проблем, перед якою тьмяніють перспективи євроатлантичної інтеграції і український вектор на захід. Зрештою, допоки не сформуються правила співжиття підприємливих громадян і держави, нам нічого позирати на цивілізованих сусідів.

 

Ігор Гулик. Ілюстрація:  anekdot.ru