У чому полягає історична місія парламенту VIII скликання?

Основна проблема всіх парламентів незалежної України полягала в тому, що в їх складі переважали бізнесмени, які використовували владні можливості для розв’язання ділових проблем і створення тепличних умов для розвитку власних підприємств, а не ті, хто хотів увійти в історію, розбудовуючи країну.

Політичний клас традиційно сприймав державу не як політичний інструмент, а радше як адміністративний регулятор: повернеш в один бік – відбереш власність у конкурентів, крутнеш в інший – придушиш критиків своїх дій.

Речниками такої позиції виступають проросійські «аналітики» українського походження (по суті, звичайні державні зрадники) на кшталт Ростислава Іщенко (за часів Кучми працював у Адміністрації Президента, потім був одним із найближчих радників Дмитра Табачника), який неодноразово стверджував, що України як держави взагалі не існує. Ця радикальна теза походить саме від браку «державницьких окулярів» на очах очільників країни.

Але вітчизняне суспільство еволюціонує значно швидше за нашу політичну еліту. Яскраве цьому підтвердження – українські революції 2004 і 2014 років.

Якщо в 2004 році народ уперше об’єднався навколо ідеї обрання єдиного національного лідера (хоча згодом дуже швидко в ньому розчарувався), то в 2014 році ми вперше рішуче й цілеспрямовано виступили за європейський вектор розвитку країни.

Важливо підкреслити, що кожен новий виток процесу еволюціонування суспільства супроводжувався сильним потрясінням, яке змінювало офіційну риторику й обличчя основних публічних дійових осіб.

Революції 2004 року не було б, якби вибори пройшли демократичним шляхом, а тодішній президент Леонід Кучма не спробував забезпечити перемогу своєму «наступнику» Вікторові Януковичу, від якого сподівався отримати гарантії недоторканості після виходу на пенсію.

Тобто перший Майдан зібрався через неможливість реалізації базового громадянського права обирати владу таким чином, щоб це право не паплюжили, а поважали й визнавали.

Революція 2014 року була спровокована зрадою державних інтересів України та її народу заради сприяння політичним преференціям проросійських олігархів та бізнес-перспективам сім’ї Віктора Януковича, що прагнув за будь-яку ціну втриматися в президентському кріслі.

Тому основним гаслом другого Майдану стало знищення геронтократичної «глухої влади», яка завжди вважала Україну не самостійним історичним суб’єктом, а лише певною територію з населенням, що можна вигідно доїти.

Отже, розуміючи логіку процесу національного державотворення, нескладно передбачити наступний етап еволюції – необхідність якісної розбудови інститутів громадянського суспільства через підвищення вимог до громадських і політичних лідерів.

Наразі формується попит на результативну й відповідальну політику, формування нових рівнів довіри між державою та громадськістю та виконання владою конкретних суспільно важливих проектів. Фокус публічної уваги зміщується з принципових політичних установок на пошук ефективності.

Зрозуміло, що з огляду на поглиблення економічної кризи та збіднення населення (через неадекватну політику окремих державних фінустанов, які остаточно знищили довіру українців до національної валюти на багато років наперед), нинішні уряд, президент і парламент цьому критерію очевидно не відповідають.

Саме тому час замислитися, яким чином відбуватиметься наступний еволюційний крок нашої держави на зустріч нагальному суспільному запиту. Чи можна зробити так, щоб цей поступ не викликав ще однієї революції, яка призведе до нових жертв і ще більшої радикалізації народу?

Відповідь однозначна – так, можна. Але для цього Україна потребує справжнього парламенту.

Доля парламентів

Історично склалося так, що українські парламенти ніколи не були самостійними. Депутатська більшість завжди вибудовувалась під президента, часто попри Конституцію й елементарну логіку виборчого процесу.

Відносно самостійною Верховна Рада була лише під час прикрої політичної кризи, що розпочалася в 2005 році й заблокувала нормальну роботу нардепів. Тоді парламент став місцем смертельного протистояння одразу трьох потужних гравців. Та оскільки де-факто Верховна Рада не виконувала своїх повноважень, говорити про її самостійність було б некоректно.

Сьогодні парламент теж не є незалежним політичним інститутом, але в порівнянні з минулим скликанням він сильно гібридизувався. У Верховній Раді нарешті зустрілись два умовні світи: «рішали» та їхні сателіти, що складають безумовну більшість, та представники громадянського суспільства, які працюють на задоволення очікувань власного електорату (вони ж популісти, які ще не втратили зв’язок з реальністю).

Чому це важливо? Бо в моменти політичної кризи лише парламент може прийняти вольове рішення й у конституційних межах оновити систему відповідно до потреб суспільства.

На початку 2014 року саме Верховна Рада могла зупини кровопролиття на Майдані, заблокувавши роботу уряду й президента й розпочавши процедуру імпічменту. Але тодішні нардепи не були в цьому зацікавлені. Рада не втрутилася – в результаті Україна втратила частину територій, отримала війну й багато інших викликів, до яких об’єктивно не була готова.

Отже, місія сьогоднішнього парламенту полягає у тому, щоб стати «народним барометром» й не проґавити той момент, коли перезавантаження всієї системи коштуватиме дешевше за нову революцію.

Немає жодних сумнівів, що вже цього року в Україні набере вагу протестний рух. Якщо ж він стане масовим, з огляду на рівень мілітаризованості населення політична еліта просто не зможе утримати владу.

Єдиний спосіб попередити конфлікти й знизити рівень суспільної напруги – самостійні рішучі дії парламенту з ініціювання свого саморозпуску й відставки уряду. Тільки Верховна Рада як основний представницький орган держави зможе загасити вогонь майбутньої революції.

Історична роль парламенту VIII скликання полягає в тому, щоб завадити розхитуванню ситуацію зсередини та зменшити рівень суспільної безпеки. Тільки повна відкритість Верховної Ради, її готовність вести перемовини з будь-яким протестним рухом  може стати запорукою виживання й демократичної розбудови України як незалежної держави.

Натомість, як свідчить десятилітня вітчизняна практика скидання авторитарної влади, сьогоднішня політика жорсткого закручування гайок призведе лише до зриву різьби й чергового збою в роботі механізму.