Це одна з моїх найулюбленіших фраз. Почула колись від Оксани Забужко. Шкода, що вона незрозуміла, доки не знаєш контексту. А він такий. На одній із лекцій письменниця ділилася враженнями від вистави «Страсті за Тарасом». Її кілька років тому помпезно презентували у Нацопері.
«І ось, – каже Оксана Стефанівна, – на сцену виходить начебто молодий актор і починає несамовито гнівним голосом кричати: «Реве та стогне Дніпр широкий!» Чого ти кричиш, чоловіче? Ну, чого ти кричиш? А прочитати текст? А зрозуміти, що там написано?».
Не можу вповні сказати, говорила вона про Євгена Нищука, чи ні. Але він теж у той вечір виходив на сцену. І теж несамовито кричав. Так само, як і на презентації проекту «Шевченко ПроRock», коли читав «В казематі». Тараса Шевченка там не було і близько. Тож не дивно, коли днями, на прем’єрі вистави «Ерік XІV», актор знову вдався до свого улюбленого способу передачі емоцій.
Одразу маю сказати важливу річ. Трохи менше року тому у мене з’явилася велика повага до Євгена Нищука. За вчинок, на який часто не здатні наші керівники на багатьох рівнях – він набрав професійну команду. Потужна критика на його адресу тривала не більше двох місяців, далі вона почала стихати, а нині ясно як білий день – Мінкульт за його головування був найкрутішим за всю історію країни. Недовго, щоправда, і це наше лихо, багатьма досі не усвідомлене.
Попри це, мені зовсім не йшлося про Нищука як про доброго актора. Ніколи. Аж до прем’єри «Еріка ХIV». Горлопанити він усе ж почав, ближче до середини, а ось на початку…
Уявіть собі цього актора у шкіряних галіфе, ботфортах, брутальна косуха зверху. Пані на перших рядах, певне, усі пекли раків, коли він пристрасно повалив партнерку на сцену і почав коїти усілякі сороміцтва. Він не підвищував голосу, втім одразу було видно, що правитель Швеції Ерік XIV – чоловік ексцентричний, емоційний і, певне, без клепки в голові. Відтак, у той вечір я зрозуміла, що актор з Нищука якраз добрий. Біда, що навчили його погано. Як і багатьох інших.
Треба визнати, у нас жахлива акторська школа, особливо кіношна – там взагалі край. Надто коли треба говорити українською. Пам’ятаєте претензії до "Останнього москаля"?. Мовляв, головна героїня, гуцулка, російською розмовляє врази ліпше, ніж рідною. Починаються оці всі неприродньо тверді «ч» і «щ», штучні інтонації та ефект шкрябання заліза по склу. До речі, у цьому сенсі розкритикований інтелектуалами «Поводир» є прикладом позитивним. До гри акторів там навряд можна особливо причепитися.
Станіслав Боклан, Ірма Вітовська, Римма Зюбіна, Олег Стефан, Олексій Вертинский, Олег Цьона, Володимир Горянський, покійний Віталій Лінецький – таки є і було ким тішитися. І це, звісно, далеко не повний перелік дійсно хороших акторів. Але ж їх замало, а наша система освіти зовсім не викликає оптимізму. Беру собі за аргумент досить вже відомий документ «Культура 2025» – освіта кадрів культурного сегменту там вказана як одна з найсерйозніших проблем. І вона неабияк поглиблюється ще і цілковитою відсутністю у багатьох елементарної самокритики. Усі думають, що вони ледь не генії, представники богеми і нічого їм вказувати. А насправді усі їхні персонажі однакові, емоції пласкі, харизми немає і герої у них виходять такі, що і описати ніяк не можна.
Це і є проблема, яку я називаю «Чого ти кричиш, чоловіче?». Цілковите нерозуміння ані тексту, ані свого персонажу, гра за банальними схемами, до того ж, застарілими. Ось повернемося до Євгена Нищука. Його герой – чоловік, який не впорався з тягарем влади, до того ж у нього серйозні проблеми із психікою, різні фобії, манії переслідування і усяке таке. Як усе це показати? Звісно, бігати по сцені та репетувати, а що, ще якось можна?
Згадайте Ентоні Гопкінса, точніше його Ганнібала Лектера, хіба він хоч раз почав галасувати? Попри це, відчуття, що він псих ще той – було видно з першої секунди. Але ж спробуй так очима страшно зиркати – легше дерти горло з усієї сили. Персонаж Ерік XIV явно нагадує Гамлета, ок. Навіть автор п’єси Август Стріндберг це визнав. Згадайте, як у данського принца перевтілився сер Лоуренс Олів’є або Кеннет Брана. Еге ж, показати нестримні, руйнівні емоції крізь аристократичну стриманість – це вам не в кавеені грати. Обидва говорять про «каміння долі навісної» з цілковитим спокоєм, але моторошним та загрозливим.
Звісно, і пристойно крикнути раз-другий доводиться. Як от Крістіан Бейл в «Американскому психопаті». Втім, не варто це робити у всіх незрозумілих ситуаціях. Якщо помріяти, то наш кінематограф, включно із серіалами, зараз швиденько почне розвиватися, а актори – вчитися і не ображатися на закиди. Розуміти, що в кіно недоречно грати по-театральному. А в театрі усвідомлювати, що коли вас добре чути зі сцени – то це ще не вся робота.