Майдан, коли пліч-о-пліч стояли україномовні та російськомовні, здавалося б, посунув мовне питання на задній план. Однак, нещодавно український сегмент Інтернету накрила чергова хвиля його обговорень. Дехто з публіцистів почав наводити нібито емпіричні докази того, що російська мова спілкування відіграє не просто важливу, але й ключову роль в схильності довіряти пропаганді Кремля, і, як наслідок, в сепаратизмі. З цього логічно слідує, що перехід якомога більшої кількості російськомовних громадян на українську зменшить привабливість ворожих інформаційних кампаній і реально допоможе у війні. Окрім таких аргументів, лунають й емоційні заклики моралізаторського змісту – мовляв, необхідно стигматизувати мову агресора та в знак протесту переходити на українську в усіх сферах вжитку. Водночас, українські прибічники прагматизму, технократії, демократичних та ліберальних ідей намагаються відмахнутися від мовного питання, вважаючи його в кращому випадку другорядним і таким, що скоріше підриває державу та громадянське суспільство, ніж допомагає їм встояти та розвиватися.
Безперечно, мовне питання, як результат історичної травми, є емоційно насиченим та турбуючим, особливо в умовах війни та кризи державності, але саме ці факти роблять необхідним його аргументоване обговорення. Не будучи розв’язаним, воно може вдарити в спину в будь-який момент нашого майбутнього. Після перемоги Майдану так уже сталося – першим рішенням тимчасової влади була відміна скандального мовного закону Ківалова-Колесніченка. За інших умов це рішення не мало б катастрофічних наслідків, але в кінці лютого - на початку березня 2014 року воно було сприйнято мало не як “заборона російської мови”, що стало приводом для обурення населення Криму та Сходу України. Це було вдало використано керівництвом Росії, яке чекало на подібну слушну нагоду.
Задля адекватного вирішення мовного питання варто відокремити факти від кричущих емоційних нашарувань та надбудов. Якщо перше потребує раціонального аналізу, то друге скоріше має вести до кабінету психотерапевта, в жодному разі не стаючи основою державної політики та суспільного життя.
Спершу треба встановити факти. Мовне питання в сучасній Україні сягає своїм корінням колоніального минулого. За часів Російської імперії та СРСР українську мову неодноразово намагалися заборонити та піддавали утискам, що викликає закономірне та обґрунтоване відчуття несправедливості. В різний час заборонялося книгодрукування, викладання українською, українська мова висміювалася як “мужицька”, імперськими функціонерами ставилося завдання зросійщення населення України. Окрім офіційних заборон русифікація проходила також й приховано, через ринкові механізми. Переїжджаючи до міста, українець чув навколо переважно інші мови, і досягнення кар’єрного успіху в житті саме було пов’язане з гарним знанням російської мови. Окрім цього, політика “зближення та злиття націй” призводила до того, що на територію УРСР, зокрема на території південно-східної України та часто на керівні посади в районах інтенсивного розвитку промисловості, переселялися представники інших національних республік, рідною мовою яких не була українська. М. Рябчук порівнює українську мову в Російській імперії та СРСР із чорною шкірою аборигенів європейських колоній XVIII-XX століть – і те, і інше було ознакою другорядності, належності до закріпаченої, а не до правлячої соціальної групи. Українська мова бачилася такою собі селянською мовою, яка мала бути забутою, подібно до інших примітивних звичок. Україномовні громадяни нерідко сприймали (і сприймають) це як посил до відновлення історичної справедливості, бажаючи не відчувати дискомфорту від спілкування рідною мовою в різних сферах життя. Однак, українське сьогодення не завжди виправдовує подібні сподівання. Більшість журналів та газет в Україні виходять російською мовою, причому з 2010 року кількість журналів українською зменшилася з 20% до 10% від загальної кількості періодичної друкованої продукції. Лише дві третини кав’ярень та ресторанів мають меню українською, і лише в половині персонал спілкується з україномовними клієнтами українською – ба більше, цю статистику значною мірою “витягує” Західна Україна. Лише 55% книжок в Україні друкуються українською, серед них багато підручників та інших освітніх матеріалів, які і мають виходити українською. Більше того, подібні книжки написані формально, і їх якість є нерідко низькою – через це книги українською мовою починають асоціюватися із офіціозом, що навпаки відштовхує потенційного читача від україномовних книг. Книжкові полиці в магазинах та книжкових ринках майже повністю зайняті російськомовною літературою. З огляду на це можна зрозуміти наголос низки публіцистів на важливості мовного питання, особливо з огляду на російсько-українську війну, яка, в свою чергу, актуалізує весь пласт історичних несправедливостей та образ.
Таким чином, українська мова, у своїй представленості в публічному просторі, об’єктивно має другорядне значення, ніби країна до сих пір є колонією. Це ставить перед державними інститутами та громадянським суспільством зрозуміле та обґрунтоване завдання – підтримати українську мову. Сама по собі державна підтримка та популяризація української мови не мають викликати обурення російськомовних громадян. Така політика повинна базуватися на прагматичних аргументах та діях, а не апелювати до історичних травм та образ. Це має бути боротьба не «проти», а «за». Адже, говорячи про історію та образи, ми створюємо підстави для непорозуміння між україно- та російськомовними. Водночас, податкова та інша прагматична підтримка україномовного продукту як частина державної політики навряд знайде багато опонентів, якщо буде подана без пафосу встановлення історичної справедливості.
Однак, доводиться і далі читати та чути, що російська мова як така є свого роду “троянським конем”, притягуючи зовнішню агресію, і що масовий перехід на українську прямо сприятиме позитивному вирішенню питання цілісності країни та її подальшому розвитку. Цю тезу пропагує С. Оснач, звертаючи увагу на те, що в дослідженні Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) результативності російської пропаганди, 38% російськомовних респондентів виявилися схильними довіряти пропаганді. Серед україномовних таких було 15%, серед суржикомовних – 27%. В іншому дослідженні, проведеному Соціологічною групою “Рейтинг”, проголошення Незалежності України, якби воно відбулося сьогодні, підтримало би 90% україномовних респондентів, 71% двомовних та 45% російськомовних (не підтримали би 30% із них). Ще одне дослідження, цитоване С. Осначем, показує, що серед україномовних 86% вважає Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу, а серед російськомовних таких – 48% (тих, хто не вважає – 29%). Звідси робиться висновок, що “українська мова захищає Україну від російської агресії та окупації. А от російська мова – це як запрошення для російських загарбників”.
Причиною подібної недолугої аргументації може бути лише історична травма, усе нашарування колоніальної спадщини та сучасного стану справ, що затьмарює здатність до комплексного обмірковування даних. По-перше, автор парадоксальним чином повторює В. Путіна із доктриною “Русского мира”, і навіть солідаризується з ним в тому, що російська мова є підставою для здійснення нападу на Україну. По-друге, навіть базова обізнаність з методами наукових досліджень не дозволяє сплутати статистичний зв’язок змінних, кореляцію, із причинністю, зумовленістю однієї змінної іншою. Незважаючи на те, що 100% померлих від раку пили воду, ніхто не буде вбачати причинного зв’язку між онкологічними хворобами та питтям води. Те ж саме й тут – російськомовні громадяни, зазвичай, живуть у східних областях України, де русифікація, індустріалізація з міграціями населення та колективізація були більш інтенсивними, а тому й стереотипи, історична пам’ять та символи дещо інші. Відповідно до висновків самих дослідників-соціологів із КМІС, дієвим є саме історико-географічний, а не мовний фактор. Скажімо, Майдан відбувся в переважно російськомовному Києві, що було би неможливо, якби превалював мовний фактор. Мова є лише індикатором, а не причиною приналежності до культури зі спотвореними поглядами, причому індикатором радше не працюючим. Скажімо, 62% російськомовних громадян України показали себе несхильними вірити кремлівській пропаганді, що ніяк не було висвітлено С. Осначем. Якщо його аргументація вірна, російська агресія мала би значно катастрофічніші наслідки для України. Але саме наявність російських військ, але аж ніяк не російської мови на тій чи іншій українській території означає війну. Окрім цього, перехід людини з російської на українську в повсякденному спілкуванні є скоріше наслідком її патріотизму, аніж його причиною: людину спершу починає турбувати національне питання, і лише потім вона приймає рішення спілкуватися українською, але не навпаки.
Докази “прибічників українізації” не знаходять не лише науково-емпіричного, але й практичного підтвердження. Як засвідчили події на Майдані та АТО, україномовні та російськомовні громадяни України здатні до ефективної спільної дії. Російськомовність не означає автоматичної антиукраїнської позиції, а україномовність не є абсолютною гарантією підтримки української державності та вищого мобілізаційного потенціалу. До того ж, проукраїнські російськомовні громадяни зазвичай не вимагають якогось особливого юридичного статусу для своєї рідної мови – скоріш, вони бажають поваги до свого права нею спілкуватися на вулиці та в побуті. Російська мова не належить Росії і не має асоціюватися з нею в першу чергу. Вона є рідною мовою багатьох громадян України, й емоційне відношення до неї не відрізняється від любові до своєї рідної мови україномовного громадянина України. Активний поділ на україномовних та російськомовних може лише витіснити багатьох громадян України, якщо не в обійми їх російських “співвітчизників”, то на маргінес суспільного життя. З одного боку, російський націоналіст заманює “ты ж русский, оставь своих бандеровцев и иди к нам”, з іншого відштовхує “апологет української мови”, “всі хто говорять москальською мовою, схильні до українофобії та сепаратизму”. Виявляється, що обидва націоналісти діють разом, тоді як російськомовні громадяни України маргіналізуються і «отримують травму від відштовхування себе від всього українського». Російський націоналіст, намагаючись отримати союзника, діє далекоглядніше та розумніше, тоді як український націоналіст відштовхує того, хто вже стоїть поряд з ним. Українцям не варто уподібнюватися до кремлівських пропагандистів, які бажають помсти за власні історичні образи і через це вже не в змозі опікуватися майбутнім країни, яка внаслідок відсутності перспективи тягне назад і себе, і своїх сусідів.
Мета України – це єдність без уніфікації. Моноетнічні та монокультурні держави якщо колись й існували, то відходять нині у минуле. Українська мова може ставати дедалі більш популярною без того, щоб асоціюватися у багатьох українських громадян із нав’язуванням. Російськомовні громадяни самі вивчатимуть та застосовуватимуть українську мову, і будуть давати освіту українською своїм дітям, залишаючись в побуті російськомовними на свій вибір. Вони не ставлять претензій щодо статусу української мови та її державної підтримки, але болюче реагують, коли рідну їм мову називають загарбницькою, мовою окупанта, коли її паплюжать та асоціюють з сепаратизмом. Державна програма підтримки української мови не може набувати форми примусової українізації у такому ж дусі як колись відбувалася русифікація. Нічого спільного з покращенням становища української мови в Україні немає й апеляція до історії чи приниження російської мови – це не призведе до збільшення кількості книг та журналів виданих українською, радіо та телепрограм українською мовою. Таких результатів досягають прагматичними кроками, а не демагогією навколо встановлення історичної справедливості. Чи не краще перейти від ятріння історичних ран та навішування ярликів до конкретних питань, як-от пошуку раціональних методів підвищення конкурентоспроможності україномовної продукції?
Ілля Ягіяєв, політична психологія, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Микола Добиш, політична психологія, Київський національний університет імені Тараса Шевченка