Степан Павлович Філіпчук - людина багатогранна. Він має численні захоплення, але чим би не займався, усе повинно приносити користь людству. За віком дуже дорослий чоловік (83 роки), а стан душі – немов у підлітка, якому все цікаво і все має бути вивченим. Він родом з Волині. Ще з дитинства він полюбив у вільний час щось майструвати і крім того захоплювався фотографуванням. Після школи Степан Філіпчук навчався в Київському політехнічному інституті, отримав освіту інженера по звуку. Тому не дивно, що майже доля завел його до кіностудії імені Довженка, де він дев'ять років працював інженером звукозапису. Робота у мистецькій сфері призвела чоловіка до розуміння, що у кожній справі потрібно бути майстром. Тому ще під час роботи на студії Степан Філіпчук отримав ще й освіту театрального критика в Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого. Його життя заслуговує на окрему статтю, але нам Степан Філіпчук цікавий тим, що знав автора великого кінофільму «Тіні забутих предків» і навіть приймав участь у створенні стрічки.
Всіляка белькотня
Степан Павлович розповів дуже цікаві речи про внутрішню кухню кінознімального процесу. Він навіть зробив тоді велике відкриття: зрозумів причину, з якої поміж кінорежисерами та звукооператорами (тоді ще звукотехніками), постійно були напружені стосунки. Часто бувало, що наприкінці знімального процесу між ними утворювався конфлікт, відносини були буквально на ножах. А причина проста: режисер – творча людина, а звукотехнік – інженер. Причому звукотехнік відповідав за якість звуків у фільмі, не знаючи і не розуміючи творчої сторони звукового образу.
– Відомо, що звуковий образ складається з реплік, мови, музики, шумів, різноманітних ефектів – шумів. Власне в ці шуми входить і невиразна мова, яка дуже характерна для фільму «Тіні забутих предків», так звана в народі – белькотня (від «щось белькоче»). Якщо усі складові звукової палітри разом відображають смисл, який автор фільму закладає у відео ряд, на виході маємо кіно шедевр, розумієте? – пояснює знавець.
Технарі, які у ті часи працювали у кіногрупах, розумілися часто лише на притаманних своєї освіті і розумінню приладах та їх покажчиках. Проте режисери, якщо їх не влаштовувала якість та мелодика звучання акторських реплік або природних шумів, викидали все на смітник та наказували робити нові дублі вже відзнятих сцен. Та й власне магнітна плівка тоді була недосконала за своїми властивостями, та додавала до вибраковки чимало матеріалу. Таке саме відбувалось і під час зйомок «Тіней».
– Ви знаєте, що на зйомки на натурі відправляли працівників студії лише за великі заслуги? Я ж був корисний тим, що крім своєї роботи міг ще сам відремонтувати апаратуру, якщо не приведи боже щось зламається. Мені за ці послуги, та ще десь у лісі або в горах, інші технарі часто дарували якогось портвейну тощо. А Параджанов завіз групу у досить дику місцину, адже шукав дуже типове гуцульське поселення та справжніх тамтешніх мешканців. Тоді я й побачив на власні очі як працює цей режисер. Він дуже добірливо відбирав до участі в зйомках місцевих жителів за обличчям та карпатською говіркою, - згадує Степан Філіпчук.
Сергій Параджанов був надто прискіпливим серед тодішніх режисерів. Його вимоги до якості роботи усіх спеціалістів фільму «Тіні забутих предків» доводили кінокоманду до виснаження. Як розповідає Степан Павлович, усі вже навіть не могли порахувати кількість відзнятих дублів, коли зйомки йшли на натурі - у горах Карпат.
Шедевр не має перекладу
Мова гуцулів сама по собі така своєрідна, що людям з інших регіонів не завжди зрозуміла, адже всього й не учуєш, що вони говорять. Тому у фільмі "Тіні забутих предків" вона часто присутня у якості такого собі шуму, звукового ефекту, який технічними засобами тих часів важко було уловити. Але ж це колорит, з якого складається образ власне Карпат, як розказує нам свідок тих подій, і не передати цю звукову красу неможливо. Та якщо зі зйомок привезли звук, який потім режисер вибраковує, потім вже робили перезапис у павільйоні на студії. І знов режисер незадоволений, актори і техніки вимучені. Але така ціна геніальної картини с непростою долею, як власне і у її творця. Степан Павлович каже, що буцімто невиразна мова, яка проходить крізь усю картину, і є головним секретом Сергія Параджанова, який він так не видав працівникам Комітету Держбезпеки СРСР, за що картину й поклали на багато років на полицю.
Одного разу Степана Філіпчука привели на вечірку до квартири Сергія Параджанова, де зібралось чимало відомих творчих людей того часу.
- Роботу над «Тінями» було завершено, проходили консультування, держприйомка. Режисер тоді весь вечір жалівся на те, що його майже не щодня визивали до КДБ і запитували що ж він хотів сказати своїм дивним фільмом. Але все було дуже просто: то були часи утисків української мови. Дозволялось твори виробляти на рідній мові лише тим, хто вихваляв Радянську владу. Сергій Параджанов натомість зробив суто українську за духом національну кіноновелу, яку завдяки своєрідній образотворчій та звуковій палітрі не можна перекласти російською мовою. Крім наказів ще щось вирізати працівники парткомів та КДБ більш нічого не могли з цією стрічкою зробити, аби вона стала хоч трішки радянською, - пояснює фаховий критик.
Дійсно, через 50 років від дня прем,єри фільму ми бачимо, що «Тіні забутих предків» стали витвором мистецтва, який своєю самобутністю забезпечив собі і митцю вічне життя. Та й при цьому дав Україні чудових акторів, які стали улюбленцями Івана Миколайчика та Ларису Кадочникову, оператора Юрія Іллєнка і цілу плеяду інших митців.
До речи, після спостерігання за палкими суперечками під час роботи Параджанова у тон-студії, Степан Філіпчук зрозумів, що для роботи у кіно інженеру крім технічної освіти потрібно все ж таки мати ще й творчу спеціальність. Він написав про це статтю і лист до директора кіностудії ім.О.Довженко з тим, що є нагальна потреба у відкриті факультету з навчання звукорежисерів на базі Інститут театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого. Ідею підхопили фахівці театру і кіно, у через певний період у цьому інститут було відкрито такий факультет. А все через одну людину, яка не може спокійно спостерігати за, так би мовити, виробничими кризами.
Згодом Степан Павлович змінив профіль і став професійним фотокореспондентом, але якась незрима любов до техніки, до вдосконалення технологій переважила. Коли в Києві створився Інститут теоретичної фізики НАНУ, перейшов працювати туди, і працює інженером понад 40 років.
Тетяна Гузик, журналіст