Вічна пам’ять хлопцям, які віддали своє життя за незалежність і суверенність нашої держави.
Герої не вмирають!
Ми маємо згадати про них! І про мертвих, і про живих!
Я згадую лікарню.
Розмову з тими, хто тільки-но вийшли з коми.
Багато серйозно поранених і поневічених воїнів різного віку.
Пригадую чоловіка з Харкова...
Першими його словами були: “Руслано, передайте всім, що ми не дезертири”.
Мене це так вразило.
Чому саме ця фраза йому прийшла першою в голову?!
Хто скидав свою провину на них?
Вважаю це професійним злочином керівництва.
Військового, політичного, державного?
На це питання ми ще дамо вичерпну відповідь.
Слабкість чи непрофесійність?
Дурість чи підступність?
Змова чи зрада?
На перший погляд може здатися, що суспільство мовчить.
Але це не так.
Ми мовчки згадуємо розстріляний поступ добровольчого руху, розстріляну надію волонтерської доби, розстріляну правду про український дух.
Ми знаємо, хто розстрілював, і знаємо, що кара буде невідворотною.
Злочини спокутуватиме не одне покоління підданих московського царька, відходячи від п’яного угару та української крові.
Та в нашому мовчанні залишається ще одне питання, на яке рано чи пізно ми так само дамо відповідь.
Хто дозволив, щоб нас рострілювали в упор?
Знав і дозволив?
Правду можна розстріляти, але її не можливо вбити.