Як стати Дракулою: на Гогольфесті показали виставу за Бремом Стокером

Сергій Бабкін − Граф Дракула
Ігор Ключник – Джонатан Харкер, юрист
Сніжана Бабкіна – Міна, наречена Харкера, найкраща подруга Люсі
Оксана Черкашина – Люсі, дівчина з багатою родини, подруга Міни
Денис Чмельов – доктор Ван Хелсінг, в  минулому вкушений Дракулою
Артем Вусик – містер Ренфілд, божевільний пацієнт Ван Хелсінга
музика/дизайн звуків: Palokio

Присутніх зразу попереджають, що всі двері і вікна зали будуть зачинені—потрібна ідеальна темрява, чоловік в костюмі Дракули просить вимкнути мобільні телефони, щоб цілковито опинитися в царстві Брема Стокера. Але це лише креативний спосіб створити атмосферність. За мить на сцені з’являється справжній Дракула у виконанні Сергія Бабкіна, він пересувається з легкістю і  особливим надривом по замку. «DRACULA» розпочинається і вже не встигаєш зрозуміти, коли харків’яни затягують глядача у свою тонку гру. А все тому, що кожна сцена схожа на окремий перфоманс і стає цікаво подивитися, що буде далі.

Театр «Прекрасные цветы»  створили мрійники  Артем Вусик, Ігор Ключник і Денис Чмельов у 2011 році, будучи випускниками  Харківського університету мистецтв. Історія розпочалася зі звичайного капусника,який хлопці вигадали разом і закрутилося. Перша вистава «Крыса»  з’явилася вже за рік, вистава поєднує елементи пантоміми, театр ляльок і не має слів, що взагалі стало фірмовою родзинкою театру. А ще за рік з’явилася постановка «Жир», до якої окрім відомого складу долучився  музикант Сергій Бабкін з дружиною Сніжаною.  Попри недовгу історію існування, театр вже встиг назбирати не одну нагороду.

На Гогольфесті  актори презентували виставу «DRACULA» за Бремом Стокером. Незвична інтерпретація радше нагадувала серію етюдів, поєднаних епізодів, де в кожному своя естетика, пластичні рішення, емоції.  «DRACULA» змішала в собі гротеск, лірику,  елементи хоррору та пантоміми. Недарма самі виконавці називають свою ідею  експериментальною.  Раніше актори грали лише свій репертуар, «DRACULA» ж стала першим досвідом гри вже написаного твору.

Вистава описує, як і в книзі Стокера, сюжет, коли Дракула ожив і переїхав в Лондон, де відбулася його легендарна зустріч  з Джонатаном Харкером, а також як Дракула шукав красуню Міну. Вистава-перфоманс самодостатня і дає цілковиту свободу кожному з героїв: тонка пластика, відсутність слів, ефект «уповільнення емоцій», видовищнісь та символізм кожної сцени змушує глядача на одному диханні спостерігати за театром смерті півтори години і не розуміти, що ж так притягує. Декорації лаконічні, нічого зайвого: рояль, який періодично звучить наживо, величезний ящик, що перетворюється в різні предмети інтер’єру.  Сцени любові, діалоги Дракули і Харкера, усі появи героїв ніби в уповільненій зйомці.

Краса тіла як останнього форпосту людини, яка втратила все,  естетика смерті і роздуми над її справжнім сенсом,  вічна легенда, яка досі інтригує, -- усе це актори театру передали тонко і точно.  Після драматичних моментів, герої часто верталися в свій справжній дім, в коробку-труну і стрибали туди, створюючи ефект провалля. Їм зручно ховатися від світу там, боячись самих себе.

Головну роль Дракули виконав музикант Сергій Бабкін. Коли бачиш його гру, виточені пластичні рухи,  особливу надривність і фатальність героя, то перестаєш бачити Бабкіна-музиканта і віриш: перед тобою самотній і напівбожевільний граф Дракула і все довкола—його світ. Проте вік Дракули нічого не передає, окрім прядок сивини, навпаки граф вправно переміщується по сцені, застрибує на рояль та на труну.

Як розповідав  в інтерв’ю харківському виданню «Городской дозор» режисер і виконавець ролі Ван Хелсінга  Артем Вусик, у нього не було цілі досконало слідувати тексту Брема Стокера, радше мова йшла про розкриття внутрішньої сторони кожного героя, психології мислення, свободи проживання образу.

Справжнім шоком постановки є  поява персонажа, який введений у виставу режисером, замість усіх чоловіків героїні Люсі. Саме тому перед глядачем виникає такий собі містер Ренфілд, напівбожевільний,  фанатичний страшко із деформованим тілом, який очікує свого великого господаря. Він є ідеальним прислужником і чудово втілює потаємні людські сторони, які так часто лишаються прихованими в нашому світі.

Окремим елементом містерії, а саме таку атмосферу створює «DRACULA», є величезний ящик, який трансформується, то в  труну Дракули , в яку стрибають і з якої виринають герої, то в майданчик для розваг, то у шафу, то у двері, а то і стає столом повним їжею.  Додаткового «стокерівського шарму» додає світло, яке грає у виставі особливу роль, фокусує увагу глядача на витонченій простоті і водночас драматичності кожної сцени.  

Щойно глядацьке око розслабляється, спостерігаючи «дійство», його легко виводять з зони комфорту—то  неочікуваним рухом, то  грою світла,то напруженим психологізмом сцени, а то красою тіла як втілення  таємничого майстра. І відчуття особливої співпричетності не покидає: чи то історія про нас—боязких, часом закритих у власному замку, самотніх, озлоблених, часто глухих до інших людей з деформованими душами; чи то нам пропонують подивитися в очі смерті, яка забавляється з нами як хоче.

Експеримент  харківського театру «Прекрасные цветы» заслуговує уваги — без зайвостей, з авторським прочитанням , чи то пак «прогляданням» Брема Стокера, з кінематографічним зображенням сцен, трансовою музикою і вмінням не втрачати глядацьку увагу ані на мить.

В царстві темряви схоже сподобалось не лише Дракулі, а й простим смертним  глядачам Гогольфесту.

Катерина Гладка, журналістка, блогерка, поетеса