Про минущість вражень

Гьоте колись зауважив одну дуже просту річ, – „веселку, яка тримається понад чверть години, перестають помічати”. Справді, у нестримному вирі релятивного життя, ми лише краєм зачіпаємо знакові події, а відтак постаємо ошелешеними новим, досі небаченим, нечутим. Годі нам зупинитися: є осторога не встигнути, не зрозуміти, не осягнути! А насправді, таке поверхове долучення до сучасності, не розуміння, не осягнення, а лише шматочок вражень, витертий згодом, як дешевий мідяк на битому шляху.

Враження мілішають не тільки через невпинний плин часу. Є поняття, затерті словами, – порожніми, артикульованими на потребу моменту, – без огляду на суть окресленого, іноді таки важливу.

Пригадую час, коли українство лише починало знайомитися зі своєю правдивою історією, витирати, як полюбляли тоді пишно говорити, „білі плями”. Цьому сприяла і відносна свобода преси, і видавничий інтерес, оскільки книги із незнаними фактами знаходили вдячного читача.

Сьогодні маємо геть іншу ситуацію, як на мене, витворену штучно, бо ще не всі нюанси вітчизняної історії належно зафіксовано, не про все сказано, далебі не на всьому належно акцентовано. Однак, як твердить знаний історик Володимир Сергійчук, „сьогоднішня влада, я так розумію, не дуже хотіла, щоб про видатних українців, тих, хто справді працював на Україну, для українського майбутнього, щоб про них справді знали широкі кола”.

Натяк на „сьогоднішню владу” у пана Сергійчука можна сприймати двояко. Безумовно, визначальною рисою усіх посткомуністичних українських урядів є відсутність тяглості урядництва. З кожною новою командою держава отримує і новий формат світоглядних цінностей та засад, не кажучи вже про „смакові правки” окремих посадовців.

Гірше інше: часто історія стає розмінною монетою у політичній грі, і тоді направду важко спрогнозувати, як поведуть себе типово українські „націонал-патріоти” чи, скажімо, космополіти з розмаїтих середовищ. Баш на баш, – цей принцип застосовують не тільки щодо голосувань за потрібне рішення, не тільки у кадровій політиці, а й доволі успішно – у фундаментальних підходах до минувшини. Легко панові Сергійчуку радити владцям, мовляв, „треба, щоб українська історіографія не оглядалася на сусідів, а писала українську правду, та й усе”. Але коли на сусідів (що зі Сходу, що із Заходу) оглядається левова частка вітчизняного електорату, тоді політикові слід або офірувати своєю кар’єрою, або вносити корективи у власну програму. Зазвичай, наші чомусь обирають друге. Принаймні, наразі.

Історики та інтелектуали вимушені стати вчителями початкових класів для еліти. Вони, виглядає, не проти, а от еліта, здебільшого, використовує їхні поради лише тоді, коли бачить у цьому зиск. Якщо взагалі розуміє, про що їй намагаються розповісти.