"Дивна війна"-2: Україна

Минуло близько двох тижнів після  чергової зустрічі у Варшаві в рамках Форуму Польща-Україна, який традиційно організувала Фундація ім. Стефана Баторія. Хоча за цей час відбулося чимало подій як в Україні, так і в світі (встановлення стійкого припиненням вогню в зоні АТО,  переключення основної уваги Кремля на військовий конфлікт у Сирії тощо),усвідомлення того, що питання безпеки обох країн та Європи в цілому, які були запропоновані для обговорення польським та українським політикам та експертам,не втрачають актуальність. Автор, будучи учасником Форуму, присвяченого проблемам безпеки, вирішив поділитися деякими своїми думками з цього приводу.

Якщо послуговуватися історичними паралелями,теперішня розстановка сил на політичній мапі нагадує період Другої світової війни з 3 вересня 1939 року по 10 травня 1940 року– тобто, т.зв. період "Дивної війни". Тоді німецьке командування застосувало стратегічну паузу, яка полягала у тому, що на Західному фронті німецькі війська вели бої лише місцевого значення на франко-німецькому кордоні (в наш час - зона АТО), що дозволило Німеччині успішно завершити Польську кампанію (Сирія), реалізувати план окупації Данії та Норвегії, а також підготувати вторгнення до Франції.

Звичайно, хтось з істориків – дослідників того періоду - може дорікнути, що таке порівняння некоректне. Проте, гадаю, поляки  добре пам’ятають, що  Великобританія  (25 серпня 1939 року підписаний англо-польський союз) та Франція (15 травня 1939 року підписано французько-польський протокол)  своєрідно відреагували на агресію Німеччини щодо Польщі: вони запропонували єдину військову допомогу у вигляді 10 тис. застарілих гвинтівок. Хоча на початок Польської кампанії англійці та французи мали на Західному фронті 110 дивізій проти 33 німецьких.

Можливо, саме ця історична пам'ять спонукає польських політиків та експертів настільки сильно перейматися проблемами безпеки України. Минуло майже століття, а проблема переділу кордонів у Європі знову замайоріла на порядку денному Європи. Порушення одним із гарантів Будапештського меморандуму – Росією, яка анексувала Крим та здійснює агресію на сході України – основних положень Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва у Європі (Гельсінкі, 1975) зруйнувало  практично усі післявоєнні підвалини безпеки у світі. Напруження в Європі та світі лише зростає.

Справедливості ради варто зазначити, що нинішня Європа доволі нігілістично ставиться до положень Гельсінкського договору, який проголошував кордони у повоєнній Європі непорушними і зафіксував статус-кво станом на 1975 рік. З того часу відбулося кілька об’єктивних процесів (об’єднання Німеччини, розпад СРСР, Чехословаччини і Югославії, передача ряду незначних територій за взаємною згодою – в тому числі обмін територіями між Молдовою і Україною), так і процесів, що в корні суперечать принципам ОБСЄ – створення самопроголошених республік (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, анексія Вірменією Нагорного Карабаху). Сама Європа більш ніж толерантно поставилася до відторгнення від Сербії Косово (акт, який Україною не визнається).

Саме тому сьогодні можемо говорити про те, що Гельсінкська система не ефективна і потребує вдосконалення. І пошук нових принципів колективної безпеки нині більш ніж на часі. Особливо враховуючи те, скільки нових ризиків з’явилося останнім часом – починаючи від проблем біженців, наступу ісламських фундаменталістів, світової економічної кризи, загрози "правого реваншу" і відцентрових сил у Європі – і до загрози цивілізаційного протистояння між Євроатлантичним і Євразійським світами.

Україна виявилася на передньому фронті проблем. Саме на її території сьогодні розгортаються одні з найдраматичніших подій сучасності. І – звісно – Польща як найближчий політичний партнер України не може не приділяти цим проблемам увагу. Тим більше, що сьогоднішні проблему України можуть завтра актуалізуватися у польському контексті.  Адже ревізія стану справ, що склався після Другої світової війни, може призвести до незручностей і саму Польщу: її сучасні кордони сформувалися в основному у 1946 – 1947 роках насамперед за рахунок територій, що раніше належали Німеччині.

Дехто намагається довести, що не треба дратувати Путіна. Так окремі польські експерти на Форумі заявили про те, що Польщі необхідно дистанціюватися від конфлікту в Україні та виступили проти надання зброї ЗС України. Крім цього, більшість представників польської сторони наголошували на відсутності реальної боротьби з корупцією, кволості реформ та героїзації Степана Бандери та УПА як основних чинниках внутрішньої небезпеки. Безумовно, проблеми корупції та повільність у здійсненні реформ в Україні – серйозні загрози для національної безпеки. Так, непрості сторінки історії українського та польського народів – криваві рани на тілах наших держав. Проте, на моє глибоке переконання, ці питання не можуть бути приводом для зміни позиції Європейського Союзу (у тому числі Польщі) чи США щодо агресії Росії проти України.

В цьому контексті хотілось би застерегти польських колег не тішити себе думкою: мовляв, ми в НАТО і нам байдуже, що відбувається за межами Євроатлантичного простору,  а сприймати мрії придворного кремлівського блазня Володимира Жириновського про необхідність повернути Польщу та Фінляндію до складу Російської Імперії серйозно, а не як маячню божевільного. Не варто повторювати українські помилки.

Якщо поляки сподіваються, що членство в Північно-Атлантичному альянсі захистить Польщу від прямої агресії Росії. То, вони мають рацію. Але чи захистить НАТО у разі застосування агресором гібридних форм ведення війни, на кшталт «зелених чоловічків» у Криму, а саме відсутності ознак збройного нападу (ст. 5 Договору)? Гадаю, ні. НАТО – організація, що не вносила змін до своїх статутних документів із часів Вашингтонського саміту 1949 року, а тому у випадку чого країни - члени Альянсу, які з тих чи інших мотивів не захочуть воювати за Польщу, знайдуть безліч причин для відмови чи зволікань.Чи допоможе розміщення військового контингенту НАТО на території Польщі і чи буде це додатковим подразником для Росії (було і таке питання від польських колег)? Не допоможе, як і не допоміг у 1939 році британський експедиційний корпус, який базувався у Франції, і налічував 10 дивізій. У тилу британських військ було створено майже 50 аеродромів із цементними злітно-посадковими смугами, але замість бомбардування німецьких позицій, англійські літаки розкидали агітаційні листівки над лінією фронту.

Звичайно, це лише припущення. Більш того, заяви президентів України Петра Порошенка(щоПольща демонструє послідовну і тверду підтримку зусиль України, спрямованих  на встановлення миру та політичне врегулювання), та Польщі Анджея Дуди(що Польща є і залишається надійним союзником України)в ході особистої зустрічі у рамках 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, дають привід для оптимізму. Позиції глав держав свідчать, що вони та їх держави відкриті до подальшої співпраці у вирішенні безпекових питань, які постали перед Україною та Польщею на сучасному етапі. Хоча, звичайно, хотілося б, аби президенти Польщі і України перейшли до більш глибокого діалогу – такого ж , який існував за часів президентства Броніслава Коморовського, бо зустрічі на полях престижних міжнародних самітів не можуть вирішити усі проблеми. На жаль, поки що зустрічі Анджея Дуди і Петра Порошенка – у Варшаві чи Києві – не відбулося.

Окремі експерти, які брали участь у Форумі,висловлювали думки про те, що Польща та Україна в європейській та світовій системах безпеки - надто незначні фігури, а тому приречені постійно перебувати у фарватері своїх більш потужних союзників. Це було б безглуздо заперечувати. Проте, пам’ятаючи, що анексувавши Крим,Росія зламала повоєнну архітектуру безпеки в світі, потрібно усвідомлювати, що одночасно Кремль, не бажаючи цього, відкрив нові можливості перед Польщею та Україною.  Обидві держави мають шанс згуртувати навколо себе інші держави Балтійського та Чорноморського регіонів, та створити підвалини для принципово нового економічного та військово-політичного союзу. Союзу країн, які реально усвідомлюють, що таке російська агресія (Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія). В перспективі до об’єднання могли б долучитися і інші учасники.

І це лише один із варіантів співробітництва у сфері безпеки України і Польщі в майбутньому. 

Наразі завдання №1 – унеможливити "Дивну війну" в центрі Європи.