Віталій Капранов про Світлану Алексієвич

Отже, Нобелівську премію з літератури отримала Свєтлана Алєксієвіч. Українка за мамою та місцем народження, білоруска за батьком та батьківщиною, опозиціонерка та емігрантка за політичним статусом. Навряд чи в Україні знайдеться багато шанувальників її прози – хіба що старше покоління пригадає книжки «У войни нє женскоє ліцо», за яку Алєксієвіч колись отримала премію Ленінського комсомолу або ж «Цинковиє мальчікі», за яку її навіть намагалися судити.

Чому Алєксієвіч? Щоб дати відповідь на це питання, достатньо проглянути її тексти, або й просто назви. Про що вони? Афганістан, Чорнобиль, розпад СРСР. Алєксієвіч вже багато років стоїть біля смертного ложа імперії і пише докладний епікриз хвороби – аж до останніх конвульсій та піни на губах. Пише просто і зрозуміло – як для нас із вами, так і для закордонного читача. 

І тут ми раптом торкаємося детонатора, який і запустив механізм Нобелівки. «Зрозуміло для закордонного читача» - от в чому суть. Починімо з мови. Чи отримала би премію Алєксієвіч, якби писала білоруською? Тисячу баксів проти недопалка – ні. Причина банальна і сумна – в Європі не читають білоруською, так само, як і українською. Звісно, маються на увазі не наші гастарбайтери, а еліта, яка власне і формує порядок денний літпремій. Росіською – будь ласка, у будь-якому поважному університеті сила силенна славістів, а насправді русистів, переважно радянських емігрантів, які прочитають і витлумачать все, а головне дадуть відповідь на сакральне питання: чи цікаво це шведам, німцям або французам. Без такої відповіді жоден видавець світу не вкладе у книжку навіть копійки.

Інше питання: чи отримала б Нобелівку Алєксієвіч, якби замість смерті імперії описувала відродження білоруської нації? Навіть не смішно. Кому в Європі цікава білоруська нація? Смерть радянської імперії – зовсім інша справа. Це актуально, особливо зараз.

Ну і врешті не будемо забувати, що Нобелівська премія з літератури – явище політичне. Якщо хтось у цьому сумнівався, після премії Алєксієвіч, сподвіаємося, сумніви зникли.
Що дасть поява власного нобеліанта білоруській літературі? Нічого. Бо Алєксієвіч не пише білоруською і не видається у Білорусі.

А що нам, землякам лауреатки, принесе її несподіваний успіх?
Теж нічого. Зовсім нічого. Буму на видання Алєксієвіч українською можна не очікувати – адже пострадянська некрофілія у нас вже минула, та й своїх, значно актуальніших проблем зараз більш, ніж досить – війна, контрреволюція, корупція, європейський вибір та таке інше.

І прикладу для наших митців вона не дасть – хіба що остаточно упевнить в тому, що без утвердження української держави та культури в Європі та світі, на свою Нобелівку можна не розраховувати. Отже нам залишиться втішатися тим, що Алєксієвич народилася у Станіславі, тобто у Франківську, а також згадувати іншого Нобелівського лауреата Шмуеля Агнона, який був родом з Бучача, що на Тернопільщині, але премію отримав як громадянин Ізраїлю.

А може, ну її на фіг, цю Нобелівку?