Українське інформаційне поле сколихнули нещодавні «одкровення» новообраного сенатора від партії "Право і Справедливість" (ПіС), історика Яна Жарина про те, що ліберальні польські політики принесли в жертву своїм політичним інтересам польське бачення історії. Зокрема, у трактуванні т.зв. "українського питання".
В цьому контексті пан Жарин висловив переконання, що українці не стануть повноцінною нацією без усвідомлення того, що Волинська трагедія (1943 року) була геноцидом польського народу. Заява представника провладної політичної сили (партія ПіС на парламентських виборах, 25 жовтня цього року, отримала більшість у сенаті, а відповідно право самостійно призначити уряд Польщі) держави яку більшість українців вважають "адвокатом" України в Європейському Союзі апріорі не могла пройти непоміченою.
Хоча, мені здається, схильність українців ідеалізувати своїх партнерів і компаньйонів неодноразово підводила їх. Звісно, факт того, що Польща – один із найвідданіших союзників України за часів її незалежності – безсумнівний. Проте, гадаю, неправильно замовчувати, що ідеї озвучені Яном Жарином, підтримує значна частина польського суспільства, у якої специфічне (як для українця) бачення подій спільної історії українського і польського народів. Підтвердженням останнього стали дискусії на Форумі Польща-Україна, який відбувся у Варшаві за сприяння Фундації ім. Стефана Баторії в перших числах жовтня цього року.
У польському суспільно-політичному дискурсі тема України займає помітне місце. Польська історія тісно переплетена із українською - тому не дивно, що поляки доволі уважно стежать за тим, що відбувається в Україні, і базують на українському негативі частину свого національного міфу. Щоправда, якщо частина поляків базує своє ставлення до України на ідеях Єжи Гедройца і Адама Міхніка ("Без незалежної України не може бути незалежної Польщі; чим сильніша Україна, тим безпечніше може почуватися Польща"), то друга частина схиляється до думок, озвучених у далекому 1931 році Романом Дмовським ("Україна - непорозуміння, тимчасове утворення, магніт для різного роду авантюристів").
Середовище так званих "кресов’яків", "Товариства любителів Львова" тощо плекало відверто українофобські настрої. Для цієї - відверто маргінальної - частини польського суспільства «Волинська різня» перетворилася на частину міфу - і якби трагедії 1943 року не було, вони би використовували будь-яку іншу трагічну сторінку українсько-польської історії. Тим більше, що "Волинська різня" здатна приховати такі непривабливі моменти в нашій спільній історії, як "пацифікації" часів Пілсудського, Береза Картузька, операція "Вісла" тощо.
Тим більше, що в польській історичній думці нині існує дві позиції щодо "Волинської різні". Одна з них представлена Евою Семашко - і ця позиція закладає підвалини для звинувачень на адресу ОУН і УПА. Друга позиція представлена д-ром Гжегожем Мотикою - ця позиція більш компромісна і намагається врахувати позиції обох сторін.
Політизація проблеми приводить до того, що в погоні за електоральною підтримкою окремі політичні сили починають загравати з "кресов’яками". ПіС, орієнтований на консервативну частину польського суспільства, "партія бабусь у мохерових беретах", як жартома називали цю політичну силу опоненти, за останній рік серйозно наростила свої сили і свою вагу у суспільстві - свідченням чого стала переконлива перемога партії на виборах до Сейму. Географічно ПіС посів перші місця саме на Заході і Півночі Польщі - там, де існують серйозні осередки "кресов’яків". Саме тому позиція сенатора Я.Жарина більш ніж зрозуміла.
Повертаючись до згаданого мною Форуму у Варшаві. Після неодноразових звинувачень польських експертів з приводу замовчування в Україні Волинської трагедії, героїзації ОУН-УПА, Степана Бандери і т.п., однин із українських учасників Форуму зауважив, українцям є теж що пред’явити полякам.
Українські історики вважають, що Волинська трагедія - не причина ускладнення українсько-польських стосунків, а наслідок політики Польщі на західноукраїнських землях. Зокрема: нехтування Другою Річчю Посполитою своїми зобов’язаннями перед Лігою Націй надати українцям Польщі автономію, політика колонізації (осадництво) – переселення поляків на Волинь, яке супроводжувалося конфіскацією земель в українців, пацифікація (репресії проти соціально активного українського населення), обмеження українців у правах на освіту та радикальна полонізація освіти, руйнування українських храмів (особливо на Холмщині). Саме така політика Польщі на західноукраїнських землях сприяла значній радикалізації українського руху опору. У 1943 році достатньо було однієї іскри, щоби вибухнула велика пожежа. Зрештою, настрої серед селянства дуже добре передав класик української літератури Улас Самчук у епопеї "Волинь".
Можливо, українці помиляються, що постійно намагаються оминути, а не "піднімати на щит" криваві сторінки спільної історії? Звісно необхідно бути готовими до того, що така просвітницька робота української сторони буде сприйнята в "штики" і засуджуватися в Польщі. Така "історична правда" про Другу Річ Посполиту не може бути викарбувана на серці відомого у Польщі історика Яна Жарина. У нього своя правда. І йому байдуже, що думають з приводу його висловлювань українці.
"Без Львова, міста, яке завжди було вірне Польщі, немає польського народу. На сьогодні це очевидно, хоча сучасні польські політики намагаються не згадувати про це", – стверджує політик з середовища ПіС.
"Особисто я є прихильником концепції Міжмор’я по лінії "Балтика-Чорне море-Адріатика", але якщо ми (поляки) шукаємо собі сильних союзників, то маємо звертати увагу на ті країни, які готові миритися з історичною правдою, а не прагнути стерти Другу Річ Посполиту з нашого серця", – підкреслив Жарин.
Можливо це лише мені подібна риторика Яна Жарина про недопустимість переписування історії нагадує пропагандистські спічі кремлівських політиків? Припускаю, що саме російські історики - «сильні союзники», про яких він обмовився. Адже, саме офіційна російська історіографія на 100% поділяє трактування представників т.зв. "кресових товариств", що Волинська трагедія - етнічна чистка поляків, і вимагають засудження дій українських націоналістів під час Другої Світової війни як злочинних. Ворог мого ворога, мій… "сильний союзник"? Крайнощі збігаються. Одна голова польського орла - добре, а три (враховуючи дві голови орла російського) - ще краще? Чи не так?
Хоча "сильними союзниками" їх можна вважати лише з великою умовністю. Так, задатки вмінь пересмикувати та фальшувати історичні факти є, але якщо копнути глибше - то повний "караул". Пригадайте: виставку "Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА" у 2010 році привезли в Україну глава Польського товариства кресов’яків Тадеуш Ісаковіч-Залеський, відомий своїми антиукраїнськими виступами та територіальними претензіями до нашої держави та лідер "Російськомовної України", екс-регіонал Вадим Колесніченко, який з початком агресії Росії проти України одразу перейшов на сторону агресора. Серед т.зв. «експонатів» виставки булий такі, які не мали жодного відношення до Волинської трагедії: фотографії розстрілів в’язнів тюрми на Лонцького у Львові, вчинених НКВС перед відступом Червоної армії в 1941-му, матеріали вбивства на дрогобицькій вулиці письменника Бруно Шульца, здійснене німцями, чи трагедії польської львівської професури, розстріляної СС, кадри із єврейських погромів у Ризі, матеріали із поліцейської справи 1931 року і т.п.
У 2003 році, напередодні 60-ої річниці Волинської трагедії, Україна з офіційною Варшавою дійшли до компромісу: "Прощаємо і просимо вибачення". У тому ж році парламенти Польщі та України прийняли спільну заяву аналогічного характеру. Не так давно, у грудні 2014 року,Президент України Петро Порошенко теж попросив у поляків пробачення за Волинську трагедію, під час виступу перед обома палатами польського парламенту, на виступі президента України був присутній також президент Польщі. Що не так? Невже нова польська влада може в чергове порушити вже досягнуте примирення? Пригадайте: в червні 2013 року Сенат підтримав резолюцію до 70-річчя Волинської трагедії, де події 1943 року визначаються як "етнічна чистка українськими націоналістами польського населення з ознаками геноциду".
У 1965 році польські єпископи звернулися до своїх німецьких колег з пропозицією про початок нормалізації стосунків між двома народами - заради майбутнього і заради недопущення помилок минулого. У 1970 році канцлер Німеччини Віллі Брандт і лідер комуністичної Польщі Вацлав Гомулка змогли простягнути руку один одному і поставити крапку у ворожнечі. Чому сьогодні комусь так кортить воскрешати привидів минулого? І чи акцентування уваги на минулому, а не на майбутньому, сприяє розвитку наших народів?
Нещодавно президент Ізраїлю Шимон Перес порадив українцям забути історію. Людство "творить своє існування не тим, що маємо, а тим, що може мати». «Це справжнє багатство. Тож якби я був українцем, я б сконцентрувався на усвідомленні того, що все майбутнє в моїх руках", – резюмував Шимон Перес.
Можливо, і полякам варто скористатися цією мудрою порадою?