Голодомор в Україні. У країні, чорнозем якої представлений у Парижі у Всесвітній палаті мір і ваг, як еталон родючої землі. В аграрній країні діти вмирали на вулицях, ще живих ховали з мертвими, бо не було на чому їх відвозити назавтра, коли помруть, а СРСР продавав українське зерно на експорт. Так комуністи боролися з українським селянством і з національним духом.
Коли в Україні, на Кубані і в Автономній республіці німців Поволжя лютував голод, Євангельські церкви в Німеччині отримали близько 100 000 листів про допомогу від німців, які жили в СРСР. Глава уряду Німеччини А. Гітлер наказав надавати державну підтримку громадським організаціям, які збирали гроші для надання допомоги співвітчизникам, і особисто пожертвував 1 000 марок до фонду допомоги німцям, що голодували в Україні. Ця допомога потрапляла і українцям і полякам, що жили разом з німцями. Місцеві комуністи називали її «гітлерівською» і, за наказом з Москви, змушували голодуючих відмовлятися від допомоги.
У Другій світовій війні за різними оцінками загинуло від 8 до 10 мільйонів жителів України. Голодомор забрав від 10 до 13 мільйонів, чотири з яких - діти. Питання: хто більше фашисти - німці чи росіяни, які зробили таке з народом, який їх породив, з Києвом - матір'ю міст руських, з Україною - їхньою колискою?!
Я ніколи не забуду, як моя бабуся зі сльозами на очах і з комком у горлі розповідала про те, як моя прабабуся варила кашу з лободи, щоб діти не померли з голоду. І коли, я маленькою капризувала, не хотіла їсти, бабуся говорила, яке щастя, діти, що ви не знаєте, що таке голод і дай Боже, щоб і ніколи не знали. Страшнішого нічого немає, коли діти опухають від голоду і помирають на очах у їх батьків. Бабуся замовкала і сльози текли з її очей.
Вічна пам'ять невинно убієнним, померлим страшною смертю українцям. Ми пам'ятаємо вас, молимося за вас, ви в наших серцях назавжди ...
Миготіла свіча…
Миготіла свіча на моєму вікні,
Листопадовий вечір в журбі опустився.
Душі вмерлих людей щось казали мені,
Спокій мирних осель темнотою налився.
Чув я з тихих кутків, як доносились ледь
Із тривог материнських пісні колискові, –
Чатувала ворожо непрохана смерть,
Покладавши на крила болючі окови.
І знущався над ними зловіщий режим,
Поглинаючи все у жорстокому році.
Ніби грали для них темним смутком важким
Журні твори свої вічні Верді та Моцарт.
А поля сиротіли, як звістка німа,
Над селянським життям проліта порожнеча.
В чорній хустці постала скорбота сама
І поклала хрести на знесилені плечі.
Ви у хату мою крізь роки увійдіть,
Поговоримо тихо при свічці вечірній.
Пам’ятаю усіх із часів лихоліть
І складаю молитву безсмертну та вірну.
Знов свіча миготить на моєму вікні,
Знов на серце ляга незагоєна рана –
То покривджені душі явились мені
І мовчанням пішли у самотні тумани.
Юрій Тітов
Фото: http://inpress.ua
Відео: Адажіо Альбіноні