Напишу таки про Шевченківську премію, кандидатуру Григорія Грабовича та листи "проти" і "за" цієї кандидатури.
1. Я особисто є прихильником скасування Шевченківської премії як такої.
2. Нинішня історія з Грабовичем типологічно повторює давнішу історію із Юрієм Шевельовим. Тоді Олесь Гончар (ображений на шерехів аналіз його соцреалістичних творів) намагався унеможливити отримання премії одним із найблискучіших українських мовознавців й есеїстів. Тепер група товаришів, не побоююся цього слова, на чолі із Петром Іванишиним, намагається перешкодити Грабовичеві - авторові глибоких літературознавчих праць і дуже критичних есеїв про стан української гуманітаристики.
3. Мені ж пригадується, як деякий час тому ми в "Критиці" та в "Україні Модерній" намагалися привернути увагу до жалюгідного рівня доробку п. Іванишина, який інакше як "псевдопатріотичним мракобіссям" назвати важко. Звісно, це не завадило йому здобути науковий ступінь "доктора філологічних наук" у Львівському національному університеті ім. Франка. Його тексти, вирізнені цим ступенем, були сповнені злобного "викриття" публікацій Григорія Грабовича, Мирослава Мариновича, Ярослава Грицака та інших. Я тоді писав про це в "Критиці", були також тексти Леоніда Тимошенка, Тамари Гундорової та інших. Сергій Савченко написав дуже добру рецензію на один із іванишиних опусів в нашій "Україні Модерній".
4. Мене мало цікавить, хто таки отримує Шевченківську премію, але мене дуже цікавить, як Іванишин-Гарасим-Салига і компанія впливають на університетське життя Львова і України; що доводиться писати їхнім студентам (сподіваюся, що не всі вони - добровільні адепти мракобісся) та аспірантам. Те, що українська академічна спільнота не змогла зупинити захист Іванишина - це велика ганьба. Ще більша ганьба, що подібні "захисти" квітнуть і тепер, після подій, що їх ми любимо називати "Революцією Гідності". Оце справді тема навіть не для колективних листів, а для колективних дій...