Ідеологічна складова державного будівництва завжди була "Ахіллесовою п’ятою" України. З моменту набуття незалежності наша держава опинилася на ідеологічному роздоріжжі. І попри все, що ми пережили за останні 25 років, "українська мрія" так і не визначена, а в питанні створення нової національної ідеї, що об'єднує всю державу, ми і досі не зрушили з місця.
В першу чергу, це пов’язано з тим ідеологічно-культурним спадком, який Україна отримала від СРСР. 70 років панування тоталітарного режиму сформувало дуже міцний суспільно-політичний шар, підкріплений юридично, економічно та головне – ідеологічно. Цей шар роками "підминав" під себе будь-яку національну самоідентифікацію українців, переписуючи історію, стимулюючи "шароварщину" та провокуючи реакцію у вигляді "нездорового" націоналізму.
Згодом ідеологія як правова категорія стала заручником політики, а про національну ідею, відродження культури та українську ідентичність почали згадувати виключно в переддень виборів. Більше того, на жаль, для частини населення України, вочевидь, ці поняття взагалі довгий час нічого не означали.
Так сталося й тому, що, на жаль, увага владних структур усіх рівнів до питань громадянської самоідентифікації, створення позитивного іміджу держави та розробки нової національної ідеї не приділялась зовсім. Або ж піднімалась виключно з метою маніпуляцій громадською думкою та отримання політичних дивідендів.
Сьогодні прийнято рішення покінчити із радянською спадщиною і провести декомунізацію, що більшість європейських країн зробили ще понад 20 років тому. Зокрема, на державному рівні засудити прояви тоталітаризму і таким чином позбутися важкого пропагандистського політико-культурного баласту, що перепав від СРСР.
Звичайно, прийняття такого закону є актуальним з моменту набуття незалежності, вважаю саме питання вкрай делікатним і таким, що вимагає дуже ретельного вивчення та активних обговорень з експертами, фахівцями, журналістами, простими громадянами.
Однак український парламент зробив це у специфічний спосіб. І 9 квітня 2015 року без жодних обговорень Верховна Рада прийняла Закон України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки". Повторюся, закон приймався одразу за основу та в цілому, без можливості подати правки до проекту, без проведення належного широкого громадського обговорення.
На превеликий жаль, за вже сформованою поганою традицією, якість цього суспільно важливого закону вкрай низька. Як наслідок, ми отримали несхвальний висновок Венеційської комісії, оприлюднений під час останнього засідання комісії 19 грудня. Експерти Ради Європи попередили: запропонований механізм заборони пропаганди комуністичного та нацистського тоталітарних режимів несе значні ризики масових порушень прав громадян, вимагає суттєвого доопрацювання і приведення у відповідність з практикою ефективних демократій. Закон має бути змінений – в іншому разі Україна ризикує отримати виграшні позови проти себе в ЄСПЛ.
Тож які небезпеки криються в "декомунізації" за поданим сценарієм?
По-перше, прийнятий Закон не дає чіткого визначення «пропаганди» та "використання" символіки, містить численні положення, які дозволяють неоднозначне тлумачення та передбачають значні дискреційні повноваження для посадовців, тобто можливості для різночитань закону.
Чи можна уявити, щоб ветерана заарештували за носіння орденів? Або щоб військова частина позбулася бойового прапора? Навряд, чи це можливо.
По-друге, заборона використання комуністичної та нацистської символіки є безумовним втручанням у свободу поглядів громадян
Незважаючи на те, що таке втручання передбачено Законом, відповідні норми не є прийнятними –адже , не надаючи вичерпного переліку символів та необхідних тлумачень, проект порушує принцип правової визначеності.
Так, має бути чітко і логічно визначено, що саме є символікою відповідних режимів. І це зобов’язалась зробити українська влада.
По-третє, чи не обурення викликає заборона аудіовізуальних творів на підставі таких суб’єктивних оціночних ознак як те, що у творі "створюється позитивний образ", "виправдовується" режим або наявні "заперечення злочинного характеру" тоталітарних режимів. Цікаво, хто має визначати, що є "виправданням", а що є "засудженням" режиму? А іронія щодо тоталітарних режимів допустима, чи її "оцінювачі" не зрозуміють і твір заборонять попри його "антитоталітарну" суть?
А як бути з радянськими творами, що засуджують нацизм і є визнаними шедеврами світової літератури? Те ж саме можна сказати і про кінофільми. Наприклад, картину Олександра Довженка "Арсенал", в якій автор звеличує більшовиків, проте водночас змушує нас замислитися над дещо іншим, теж підлягає забороні?
Окремо слід зупинитися на передбаченому Законом покаранні за використання комуністичних символів. Впевнений, що відповідні норми Кримінального кодексу стануть джерелом суттєвих порушень Європейської конвенції з прав людини та призведуть до численних позовів проти України до Європейського суду з прав людини, які будуть задоволені.
Адже якби законодавці вчили "матчастину", то знали б, що у справі Вайнай проти Угорщини Європейський суд з прав людини наголосив: "Потенційна можливість пропаганди комуністичної тоталітарної ідеології не може бути єдиною підставою для заборони використання символів й застосування кримінального покарання, а занадто, коли їх змістове наповнення залежить від географічних та інших факторів. Проста демонстрація чи використання символу особою, навіть члена політичної партії з тоталітарними амбіціями, не може бути прирівняна до небезпечної пропаганди".
А прийнятий закон, як висловилися експерти Венеціанської комісії, "замість того, щоби переслідувати тих, хто використовує ці символи для розпалювання насильства та ненависті, переслідує людей, що використовують певні символи для цілей, які не несуть жодної небезпеки суспільству".
Нарешті, від будь-яких заборон необхідно звільнити науку, освіту, мистецтво та деякі інші сфери її потенційного правомірного, передбачуваного та безпечного використання з неполітичними цілями. Будь-які заборони у цих сферах є антидемократичними і такими, що політизують традиційно незалежні сфери суспільного життя.
Взагалі, забороняти митцям чи науковцям користуватися зображеннями свастики чи герба СРСР є абсурдом, до якого не дійшла жодна з країн соцтабору, де були прийняті подібні закони – а це Чехія, Угорщина, Молдова, Литва, Польща.
Підсумовуючи, можна сказати, що процес декомунізації в Україні має бути продовжений. Але одночасно із цим закон має бути змінений.
Якщо не дослухатися до думки вітчизняних та європейських експертів, наслідки реалізації норм законів про декомунізацію стають мало передбачуваними.
Декомунізація має бути проведена, в першу чергу, "в головах". Навіть корекція вказаного закону не змінить простого факту: до тих пір, поки ми серйозно не почнемо займатися питаннями української самоідентифікації, просуванням української культури та науки, поки ми не сформулюємо нову мрію, яка б стала об’єднуючою для всіх тих, хто хоче в мирі жити на українській землі, - до тих пір ми будемо боротися з "вітряками", долати симптоми, а не саму хворобу.
Очевидно, що успішне подолання описаних викликів є справою всього суспільства.