Тактовність бунту

 

Мукачеве, тепер от "Драгобрат". Спалахи раптові, але, погодьтеся, закономірні. Не без того, що підігріті зацікавленими політичними силами, але первинно – природні, спровоковані не тільки вайлуватістю влади та її інституцій, але й тим, що, здебільшого, думають про чинний режим пересічні мешканці країни.

Тут справа, мабуть, не стільки у цілковитій неадекватності тих, кого досі називали "маргіналами", як більше в усвідомленні маси свого безправ’я, упослідженості, ницості на тлі владного банкету. Уміння якось прилаштовуватися до обставин, ухилятися перед ударами державної машини, жити у своїй хаті скраю поступово зраджує пересічного обивателя, і він якогось непрекрасного дня починає усвідомлювати, що втрапив до глухого кута, що йому залишили єдиний спосіб – або боронитися кулаками, або вмерти. Ця бодріярова "нетактовність ухилятися від загальної згоди" стає в один мент не винятком, а правилом, руйнуючи і загальну згоду, і всю конструкцію тихо влаштованого якого-не-якого життя.
Утім наразі все обмежується традиційним українським сценарієм, взятим ще з часів розмаїтих "хліборобських республік" та почасти махновщини раннього періоду. До "колівщини", яку урочисто проголосили певні не надто адекватні адепти большевицького принципу, не дійшло, натомість маємо цікавий прецедент вимог самосуду. Як на мене, це зовні радикальне гасло влаштовує і протестувальників, і тих, проти кого кони піднімають каміння та інші придатні засоби. Я чомусь переконаний, що якби бодай один акт лінчування таки трапився, то публіка, залучена до цього, боягузливо б розійшлася по домівках в очікуванні відплатної акції. А так, -- маємо цікаву ситуацію: натовп штовхається із поліцією, ламає загорожі, застосовує вже й набуту у війні зброю, а потім влада милостиво обіцяє не карати варивод. Усі задоволені, все конструктивно і тактовно. Ба більше, така макабрична як на "правову державу" каналізація народного гніву відкриває перед урядниками нові можливості маневру. В офісах починають безконечні кадрові рокіровки, наради та комісії, знову обіцяють розгніваному народові "поліпшення життя вже сьогодні", і зводять на пси загальний ентузіазм протесту.

Опозиція теж користає із локальних криз. Майданні розбірки перекочовують у парламент, і вже там кожен вправляється, як може, на всі заставки клянучи опонентів і хизуючись власною принциповістю.
Урешті "ультиматум багатства" бере гору, застановившись на непевній "загальній згоді" (у нас все зле, треба щось робити!), а "злидарі", усвідомивши безперспективність бунту і зрозумівши власну беззахисність, чекають, як же поведуться їх брати по нещастю у якісь черговій хацапетівці…