"Мені байдуже, чи правдиві твої слова. Я бажав би знати, чи можеш ти розчарувати іншого, аби дотримати своєї правди і бути чесним перед собою. Чи здатен ти прийняти звинувачення у зраді і не зрадити свою душу. Чи годен ти, зневаживши віру, надалі бути тим, хто заслуговує на довіру?". Мудрий вождь індіанського племені Орія так уклав своє розуміння слів. Точніше, гри у слова, цієї небезпечної і водночас спокусливої штуки, якою люди розцяцьковують свій порожньо-рутинний побут.
"Слова – полова", -- каже Кутьо, герой роману вишуканого, а водночас приземленого Мирослава Дочинця. Їх, слів, як на мене, забагато. Сказані вголос чи подумки, вони переповнюють світ, пронизують кожну мить безцінного часу, позбавляючи його справжнього сенсу, дезорієнтуючи слухача, заспокоюючи мовця, який, про артикулювавши внутрішнє, уважає свою прилюдну місію вичерпаною. Гра в слова стала справжньою пошестю світу, який уже ладен заткнути вуха, аби не слухати какофонії розмаїтих меседжів, -- милозвучних і обнадійливих, часами жахливих, -- за якими, проте, ховається пустка. Утім, щойно вони стихають, як перед світом розверзається безодня непевності, страху і відчаю. І найпростіше слово у ту мить, -- порятунок.
Слова – зброя. Убивча, паралізуюча, розтлінна, зазвичай, некерована. Мигдально-гіркий ціанід правди, що вмить знищує ворога, навіть вигаданого у хворій уяві. Богу невинного, пересічного ближнього, який раптом, з невідь яких причин, став мішенню недбало кинутої фрази. Солодка потрава брехні, «газ веселощів», що роззброює налаштованого на конфлікт опонента, пригасить його пильність, приспить агресію. А відтак уб’є легковірного підступністю затаєних намірів.
Слова – лік. Недобрий іноді на смак, як у дитинстві противні пілюлі. Тихий, як колисанка матері, важкий, як батькова нагінка. Звабливий, як шепіт любаски, ніжний, як дотик її солодких уст.
Слова різноликі. Скільки їх кинуто на вітер, і геть дрібна дещиця – на творення життя, на щире освідчення в коханні, на те, щоб дати нам надію, щоб зміцнити віру, щоб втішити спраглого. Скільки слів розбито об глухі стіни байдужості, глухоти, звиродніння, і лише якась мізерія здатна зламати ці тяжкі мури, і впасти у душі зерном людськості. Але слова можуть стати камінням, з якого вивершиться нова, ще міцніша стіна.
Слова багатозначні. Нині – аксіоми, завтра – зневажені міти. У цю хвилю – глибокі, проникливі, через мить – позлітка для лайна. Зараз – чисті золоті дукати найвищої проби, відтак – витерті часом, запилюжені мідяки у капелюсі жебрака.
Слова. Усе це -- тільки слова про слова…