День пам’яті Бориса Грінченка

9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині народився Борис Грінченко.
Його батько – шляхтич, відставний штабс-капітан, мав кілька десятин землі, водяний млин.
Мати – дочка полковника Поліксенія Літарьова.
Баба по матері – сестра Квітки-Основ’яненка.

У родині розмовляли російською мовою. Хлопець рано навчився читати, виявив потяг до книжок. Єдиний навчальний заклад, де він учився, – реальне училище у Харкові. За читання нелегальних «метеликів» Сергія Подолинського гімназиста виключили з п’ятого класу і помістили до в’язниці. За два місяці перебування у буцегарні юнак захворів на туберкульоз.
Довелося заробляти на власний хліб. Борис жив у сім’ї шевця, та й навчився шити чоботи. На заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою. У 18 років Грінченко склав екзамен на звання народного вчителя. На учительських курсах Борис Грінченко познайомився з росіянкою Марією Гладиліною, доблесно українізував її. Борис і Марія були однолітками, двадцятилітніми одружилися, того ж року Насточкою збагатилися. Молоді батьки між собою і дочкою спілкувалися тільки українською. Вони самі писали для Насточки перші книжечки, потім першу граматику та підручники.
Упродовж шести років Грінченко викладав у приватній школі Христі Алчевської, у с. Олексіївці на Луганщині. Борис працював із сильними учнями, Марія – з іншими. Настя гуляла з селянськими дітьми. Частенько до села приїздили Алчевські, тоді Настя бавилася з Христиною.
З 1894 року родина переїхала до Чернігова і почалася у діловода Б. Грінченка «неволя канцелярська». Поряд із столом Грінченка був стіл поета Володимира Самійленка, який не раз рятував Бориса Дмитровича, у якого був талант губити документи.
А у вільний від роботи час родина упорядкувала музей Шевченка, організувала земську друкарню, видавала книжки для українців (найдорожча книга коштувала 5 коп.) Маленька кімнатка Грінченків на Чернігівському шосе дивувала гостей: хазяїни її завжди щось писали, редагували. Марія Грінченко, письменниця (псевдонім М. Загірня), перекладач із десятка мов, узяла на себе більшу частину редакційної роботи. А поряд них Настуся зростала, писала поезії, перекладала з англійської, єврейської, французької.
Сучасники говорили, що Грінченко – лицар обов’язку. Він написав чотири повісті, десятки оповідань кілька драматичних творів. Подвигом Грінченка був чотиритомний словник української мови.
За все треба платити. І Борис Дмитрович, і Настя заплатили здоров’ям: непосильна робота подарувала сухоти. У цей час Настя захопилася політичною боротьбою, стала членом радикальної партії. Саме за це її було запроторено до буцегарні. У в’язниці, під пильним наглядом жандармів 24-річній Насті довелося народжувати й померти під час пологів. Її маленька донечка теж невдовзі померла.
Батьки упродовж двох років видавали спеціальну бібліотечну серію «Книжки пам’яті Насті Грінченко».
Від хвороби згасає й Борис Грінченко. Вони позичають гроші, Марія везе чоловіка до Італії. Та врятувати не можна: 6 травня 1910 р., на цифрі 47 (як у Т. Шевченка, П. Куліша) обірвалося земне буття Бориса Грінченка.
Марія привезла дорогий прах до Києва, поховала поряд із дочкою. На похоронах пролунало: «Він більше зробив, ніж прожив!»
«Життя порожнє, все опустіло. Нема чим жити. Лишилася тільки праця, і я житиму для праці», – записала Марія Грінченко. 18 років прожила М. Грінченко для праці. Видала читанку «Рідне слово», підручник «Наша рідна мова». Із 1919 р. – редактор нового словника живої мови. Подарувала АН бібліотеку Грінченка. 
Джерело