Звідки беруться революції?
Думка про те, що революції – то справа рук знедолених мас, роздратованих своїм становищем, не є закінченою. “Маси самі не ходять, маси треба водити”, як-то кажуть. Тобто, знедолених мас для революції недостатньо.
Потрібна ще група в еліті – умовно назвемо її “другим ешелоном”, - яка невдоволена своїм місцем біля владного “пирога” і хоче посунути від нього “перший ешелон”. Цей “другий ешелон” очолює протестні маси, надаючи їм організацію, гасла і гроші і – “впєрьод, зарє навстрєчу, товаріщі в борьбє!”
Саме за таким принципом відбулися практично всі відомі нам революції. Включаючи і нашу з вами сучасну українську.
Але проблема в тому, що, взявши владу, “другий ешелон” зовсім не збирається робити те, задля чого відбулая революція. Оскільки цей “другий ешелон” так само належить до старої еліти, то є органічним супротивником будь-яких революційних перетворень.
Тобто, нова влада продовжує красти так само, як і попередня, просто під революційними гаслами. Це ми, власне, й бачимо на власні очі. У нас в Україні зараз, фактично, “термідоріанський” період. А Порошенко – такий собі місцевий Баррас.
Поль Баррас - один з керівників термідоріанського перевороту та глава директорії французької республіки (його, власне, скинув Наполеон)
Але ж жодна з причин, що спричинили революцію, не зникла. Корупція, судовий безпрєдєл, стагнація бізнес-середовища і інші проблеми все ще існують. Країна знаходиться у глухому куті.
Тож, зазвичай, у подібній ситуації до влади на протестній народній хвилі приходять ліві радикали (як-то маоїсти в Китаї або більшовики в Росії), фізично прибирають стару еліту, відміняють демократичні інститути, встановлюють диктатуру і беруться за кардинальні реформи (у своєму божевільному стилі, звичайно). Тобто, умовно, лікують головний біль гільйотиною.
Ось так вирішували питання із старими елітами в революційній Франції.
(Страта на площі Буфе у Нанті, 1793):
Скасування демократичних інститутів є обов’язковим для проведення реформ у бідних постколоніальних країнах, адже демократія для таких країн є вбивчою. Практично, жодна з кількох десятків бідних постколоніальних країн не спромоглася побудувати в себе працюючу демократію.
Зазвичай, демократія в таких країнах лише закріплює владу місцевих еліт (через умовну “гречку”), і вони перетворюються на такі собі квазі-“монархії” (з регулярно “обираємим” протягом десятиліть одним і тим самим президентом, або представниками одних і тих самих кланів).
В нас існує така сама система: людина, що не належить до еліти, не має необхідних ресурсів та зв’язків для успішної політичної кар’єри. А навіть ті з висуванців революції, які пішли у владу, дуже швидко зробилися частиною старої еліти за ті “плюшки”, які їм було запропоновано.
Історичний досвід свідчить, що стара еліта ніколи не допустить революційних перетворень, і єдиний шлях їх зробити – фізично цю еліту знищити (стратити, посадити, вигнати з країни).
Отже, ліві радикали так і роблять. Але, оскільки сама ліворадикальна концепція є параноїдальною, то зазвичай все закінчується катастрофою.
На щастя, нам в Україні прихід до влади лівих радикалів не загрожує: через відсутність таких у великих кількостях (дякувати поміркованій натурі нашого народу).
Добре, коли у країні є сильна і поважана армія. Вона вколошкує лівих радикалів (як це було в Іспанії Франко або в Чилі Піночета) і після цього... робить ту ж саму справу: тимчасово відміняє демократичні інститути і авторитарним чином провадить необхідні реформи. Просто тому, що, як уже було зазначено, з демократією цього не зробиш, а країну рятувати треба.
Україну часто порівнюють із Латинською Америкою – через мінливість її політичного життя і нетривкість економічних реалій. Але до цього моменту в Україні не було дуже важливої складової “латиноамериканського формату” – сильної і поважаної армії.
Тепер така армія в нас є. Стара еліта досі не розуміє, що третій Майдан буде принципово іншим. На першому танцювали, на другому билися, на третьому будуть вішати. Адже маємо десятки тисяч рішучих обстріляних бійців, які незаперечно є патріотами і не бояться крові – ні своєї, ні чужої.
В України наразі є смертельні проблеми, які можна вирішити лише кардинальними реформами. Стара еліта ніколи їх не зробить. Значить, за справу візьметься армія. Більше нікому.
Все почнеться як стихійний народний спротив, а коли проллється кров, армія візьме владу задля стабілізації ситуації. Вони тимчасово призупинять дію демократичних інститутів, знищать стару еліту і розберуться з ворогами держави (п’ятою колоною та корупціонерами), а також проведуть необхідні реформи. Після цього, коли небезпека для країни мине, відновлять демократію і проведуть вільні вибори.
В цьому немає нічого унікального: багато країн світу – від Аргентини до Греції і від Пакистану до Таїланду – пройшли через подібне.
Ех, нам би “просвєщонного диктатора” – шляхетного освіченого генерала-патріота, але, на превеликий жаль, у нас таких немає (як і взагалі будь-якої аристократії). А от чи буде майбутній наш диктатор таким сержантом, як Фульхенсіо Батіста, або таким молодшим лейтенантом, як Наполеон Бонапарт, ми дізнаємось трохи згодом.
Часто можна почути, мовляв, тому лідерові нізвідки взятися: як тільки щось подібне з’являється, еліта одразу його перекупає. Так, але це тільки до того моменту, поки з’явиться менш дріб’язковий персонаж.
Людина, яка не вдовольниться місцем у Верховній Раді і парою мільйонів доларів, а захоче взяти ВСЕ. Взяти і використати задля “слави України”. А для цього потрібно, щоб у цієї людини буди космічні амбіції, які б перевершували його жадібність))
В буремні часи такі люди роблять кар’єру швидко. Наполеон у 1789 році зустрів революцію у чині молодшого лейтенанта, уже в 1793-му став бригадним генералом, а в 1799-му – Першим консулом Французької республіки. Впевнений, що серед батальйонних чи полкових командирів уже маємо людину, яка достатньо хоробра, щоб врятувати країну, коли знадобиться, достатньо самовпевнена, щоб не продатися задешево, і достатньо розумна і амбітна, щоб бачити далі банального “хапання”.
Зрозуміймо: на те, що чинний президент зробить усі необхідні реформи, надії вже немає – він у нас не Філіпп Егаліте і не маркіз Лафайєтт. Якщо міг – вже зробив би.
Його поки що рятує тільки війна (тому, він, власне, має бути зацікавлений у її затягуванні). Але вона йому не допоможе.
Чесно кажучи, по відчуттю, не так уже й багато шансів, що він навіть свою каденцію до кінця відбуде.
Зовсім не кажу, що військова диктатура – це добре. Але вона в теперішній ситуації “глухого кута” може нас урятувати. Якщо не вона, то згодом матимемо іноземну військову адміністрацію. І добре, якщо західну. А якщо східну?
Або безкінечне скніння в якості одного з найбезнадійніших болот Третього світу.
Так що вже краще ми самі.