Андрій Криштальський. Чорноморець, матінко. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 320 с.
Роман, який відкриває цю збірку, розпочинав свою важку, але гостросюжетну ходу давно і доволі складно. Виданий вперше більше десяти років тому, був прочитаний небагатьма, бо назвою не скидався на авантюрні епоси того часу. Що ж сталося?
Якщо чесно, то «Чорноморець, матінко» Андрія Криштальського заримувався з тодішнім «Топінамбур, сину» більш актуального своєю гумористикою автора, а саме – Богдана Жолдака, зашпортався і зник у наступальному вирі двотисячного покоління, яке розміняло високу патетику визвольної боротьби на буденні «Пісьма братана» Жені Галяса.
Тепер, коли до роману про Чорноморця долучився другий, не гірший, з чого склалася героїчна дилогія, що повністю відповідає і пафосу, і скепсису нашої воєнної доби, непересічна насправді дилогія Криштальского знову на часі.
Здається, про це стає зрозуміло вже на її початку: «А посеред монастиря дві долі зітнулися і не було їм роздоріжжя - лише одна розв’язка».
Отже, у першому романі вистежує радянських агентів і карає зрадників той самий Чорноморець, невловний вояк УПА, народний месник, вишколений у вермахті, але вихований, як сам каже, Міхновським і Донцовим – славними ідеологами-радикалами українського націоналізму
Герой роману діє сам-один, без знищеного загону, а назирці за ним ходить, наслідуючи його дії, чи то двійник, а чи сама Смерть. Таємні криївки, підступні стрибки («ястребки» з місцевих юнаків, що виловлювали повстанців) коханки, кажуть, у кожному селі, де зрадників не менше.
До речі, другий роман з цієї героїко-епічної дилогії починається саме химерним сном, в якому збираються разом на тому світі тіні забитих предків, чия слава ніколи не загине за будь-якого «двотисячного» часу, топінамбур йому в рейдер.