У 2008 році, після війни в Грузії та офіційного визнання Російською Федерацією незалежності Абхазії та Південної Осетії, я виступила з ініціативою щодо невідкладного порушення питання про отримання додаткових гарантій безпеки з боку США та Великобританії у зв’язку з добровільною відмовою України від ядерної зброї.
Вже тоді було зрозуміло, що конфлікт України з Російською Федерацією є неминучим. Це було лише питання часу і форми. І було зрозуміло, що в цьому конфлікті потенціали сторін неспівставні: військові, економічні, людські. Тому для України було надзвичайно важливо перевести тези Будапештського меморандуму в практичну площину.
Порушити питання перед США та Великобританією, як сторонами Меморандуму про гарантії безпеки для України, про практичну реалізацію цих гарантій: конкретизувати порядок надання допомоги Україні у випадку загрози її державному суверенітету та територіальній цілісності.
Зокрема, мною пропонувалось передбачити створення в Україні постійно діючого Центру моніторингу загроз, до якого ввійшли б військові та фахівці інших сфер з України, США та Великої Британії.
На жаль, тоді, більшості політиків та урядовців російська агресія здавалася маячнею, тому жодних кроків, спрямованих на залучення США та Великобританії до захисту територіальної цілісності України, так і не було зроблено.
Після анексії Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим та розпалювання військового конфлікту на Сході України (а згодом – і прямої агресії силами Збройних сил РФ), світова демократична спільнота зрозуміла, що являє собою сьогоднішня Росія.
Однак, США та Великобританія, як сторони Будапештського меморандуму опинилися в патовій ситуації. Надання прямої збройної підтримки Україні означало б початок масштабної війни на європейському континенті, а можливо і війни із застосуванням ядерної зброї.
Як наслідок, Україна опинилася перед ворогом, практично сам на сам. Агресора вдалося зупинити лише ціною життів тисяч українських Героїв, які стали на захист своєї Вітчизни.
Ворог зупинився, коли стало зрозуміло – надія на те, що більшість мешканців Сходу ностальгують за «Великою Росією», не виправдала себе, а подальша агресія загрожувала надто значними економічними, фінансовими втратами (на людські – у Російській імперії ніколи не зважали).
Однак, марно сподіватися на те, що Мінські угоди принесуть довгоочікуваний мир на українську землю. Історія неодноразово демонструвала, що договори, під якими стоять підписи російських правителів не вартують паперу, на якому вони надруковані.
Тож Україні потрібно готуватися до тривалого, можливо на десятиліття, протистояння, аналогічного протистоянню Держави Ізраїль країнами арабського світу.
Витримати таке протистояння Україна буде здатна лише за умови єдності суспільства. Нами має рухати усвідомлення єдиної мети – вижити, як Держава Україна, втримати цю територію, що рясно полита кров’ю борців за українську Незалежність. Бо без держави, ми приречені піти по світу сиротами без роду і племені.
Для цього потрібно провести величезну системну роботу, створити необхідне законодавче підґрунтя (і це завдання народних депутатів на літні канікули!), інфраструктуру та систему оборони.
Це робота на роки, хоча «горить» вже сьогодні. І в цьому контексті викликає нерозуміння позиція тих політиків та політичних сил, які в своїй політичній та парламентській діяльності керуються принципом «А Баба Яга проти».
Україні потрібна політична конкуренція, політичне змагання, але змагання ідей, концепцій, а не чергова війна на самознищення.