Вже про третє наше літо не скажеш "нічого не відбувається", "мертвий сезон", "новин нема". Вже третій липень як з ланцюга зірвався.
І серпень, здається, нічим не гірший, тобто, не кращий.
А я от іноді думаю: може, не так тих новин, як шуму від них. Може, відімкнеш шум – і зникне враження, що земля під ногами горить уже третє літо.
Може, це тільки враження, один великий рябої кобили сон. І нічого не котиться у прірву. І прірви ніякої немає.
І нічого немає – ні тривоги, ні нервів, ні тупого внутрішнього болю, з яким уже зжився, до якого звик, який прийняв, як належне.
І все би було нічого, якби не хрестики з убитими, не статистика поранень – постійні жнива цього мертвого сезону – і в спеку, і в мороз.
Жнива, що від них ні відпусток не беруть, ні канікул, ні відгулів.
Треба вірити, що колись усе це обов'язково закінчиться.
Вірити, що колись сини знову ховатимуть своїх батьків, а не навпаки.
Бо якщо не вірити, то навіщо тоді все це.