Хто ховається в журналістиці?

Протягом усього дійства в «романі-вибуху» «№1» Остапа Дроздова – відомого журналіста і блогера – його героя супроводжує, спокушаючи і випробовуючи у питаннях віри найкращий друг.

Той самий, що в подобі невинного хлопчака супроводжував Христа у фільмі Скорцезе, якщо пригадуєте.

Так-так, саме Той, про якого всі подумали, і про якого в фільмі гадали, що він – янгол, який завжди поруч, а в романі навпаки – маску скинуто, і ніхто нікого не супроводжує навіть з благими намірами, якими, як відомо, вимощена дорога в пекло, а лише відверто підбурює, під’юджує, розводить на відвертість і довіру.

Наприклад, вам кажуть: «- Ніщо так не гнобить, як щира віра в порятунок душі». І ми вже знаємо, що це провокація в стилі «Адвоката диявола» з Аль Пачино. «У цьому є щось дуже еґоїстичне й підступне: ти вимолюєш спасіння на підставі свого нічогонероблення», - починає сумніватися герой роману, замість того, щоби послати свого приятеля по фінське пиво в Фінляндію.

Самого ж себе герой змальовує так: «20-річний хлопець, закомплексований, заточений на конфлікт із оточенням, повернутий у філософські розмірковування про умовність правил».

Такий собі одинак з кандидатською, сама тема якої поставила всіх на вуха - «Журналістика як інструмент Апокаліпсису». Думаєте, це було сприйнято за критику Системи? Аж ніяк – диплом з відзнакою.

Просто іноді для того, щоб знешкодити інакомислячого, можна не виносити його за дужки, а навпаки – впустити в дипломований і преміальний колгосп, де його вже колектив обламає. Точніше, колективні блага.

Або дати висловитися, щоби було куди бити, як бувало не раз з автором цих рядків, коли видання спочатку замовляє матеріал про «незалежне» покоління, потім (на своїх же шпальтах) дозволяє його цькувати коментаторам.

Ну, і суцільні рефлексії про все на світі, як це зазвичай буває у памфлетах із притчами вкупі.

Про неправильне виховання дітей в школі, про неправильного приятеля, який кинув вести щоденник, нарешті про неправильного дідуся, який у радянському війську дивився, як «однополчани ґвалтували жінок по всьому маршруту фронту» у той час, як його родина вдома таємно допомагала воякам УПА.

А також про правильну бабусю, яка отримала 8 років таборів за антирадянські листівки там, де нікого не треба було переконувати у нелюдськості радянського режиму. І все-таки це книжка про побутовий героїзм, якщо можна таке взагалі пояснити в наш «демократичний» час.

Про те що «інакшим» можна бути лише на тлі – про це пояснювати не треба, бо тла зі стадом-бидлом і навіть професорською чередою в якості охоронної зграї у нас і без того до біса. Тому-то мова про «категорію людей, котрі пішли услід за собою, а не за більшістю».

Остап Дроздов. №1. Роман-вибух. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. – 256 с.