Пол Каланіті. Коли подих стає повітрям. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 256 с. …
На самому початку цієї неймовірної книжки-сповіді автор передмови згадує, як вперше і востаннє – немов би вчора! – бачив людину, яка її написала. «Ми зустрілись у Стенфорді, одного незабутнього дня на початку лютого 2014 року,
- дізнаємося ми подробиці цієї зустрічі. - Він саме опублікував у “New York Times” статтю під заголовком “Скільки часу мені лишилось?”
- матеріал, який викликав бурхливий відгук у читачів”. Тож несподіваною ця історія стала і для автора книжки, і для автора передмови, який насправді запізнався з колегою лише після його смерті.
Утім, навряд чи був несподіваним діагноз, що спіткав тридцятип’ятирічного лікаря на його робочому, мовити б, місці.
Адже він, довгий час пропрацювавши в галузі нейрохірургії, знав, що його чекає. Скоріше за все – і про це не йдеться у книжці, а лише припускається у передмові – спрацював закон викривленої карми, наче наснився чужий сон, або дався взнаки життєвий урок, що нарешті вистрілив страшним словом “рак”.
“У моїй пам’яті знову постає ця картина: сонце пробивається крізь дерево магнолії за вікнами мого офісу і осяває все: Пол сидить навпроти, його прекрасні руки все ще прекрасні, його борода пророка все ще густа, його карі очі уважно дивляться на мене, - знов пригадується передмова. - У моїй пам’яті ця картина така виразна, наче написана рукою Вермеєра, така чітка, наче зафіксована камерою-обскурою.
Я пригадую, як подумав: “Це треба запам’ятати”, тому що цей відбиток на моїй сітківці був безцінним. І ще тому, що діагноз Пола допоміг мені усвідомити не лише його смертність, але й свою власну”. Тим часом самого автора-героя цієї книжки цікавить лише його власне життя, якого залишилося обмаль.
Здається, півроку, чи навіть менше – рівно стільки знадобилося для написання історії свого життя. Звісно, почав він здалеку, від дитинства, переїздів країною, мудрого батька. “Найкращим стати дуже просто: - казав той, - знаходиш того, хто зараз найкращий, і здобуваєш на один бал більше, ніж він”.
І невдовзі ми дізнаємося, чому смертельно хворій людині вдалося прожити своє життя у цій книжці ніби ще раз, ретроспективно, з флешбеками пам’яті, з пильним придивлянням до найменших подробиць родинної історії.
Річ у тому, що автор книжки – цей самий лікар Пол Каланіті - завжди мріяв зайнятися літературою, і навіть міг би стати професором філології (ставши бакалавром і магістром з англійського письменства), настільки добре знав і любив предмет своєї таємної, як виявилося, пристрасті.
Ось чому за життя, коли вже хвороба прогресувала, одним за другим стали виходити його есеї, що змушували замислюватися навіть відомих лікарів, бо писав він, все-таки, про фахові речі. Але писав так, що вони набували зовсім іншого, більш філософського значення.
Ну, а зокрема з цієї історії про боротьбу з хворобою народився справжній роман, в якому деякі життєві моменти осмислюються автором по-новому, особливо, коли він пише про свою дружину, теж лікаря. “Ми лежали поруч на лікарняному ліжку.
Люсі спокійно, наче читаючи із зошита, промовила: - Як думаєш, чи може виявитись, що це щось інше? - Я сказав: - Ні. І ми обнялися міцно, наче щойно закохані. Минулого року ми обоє запідозрили, але не хотіли вірити, не могли”. І тому ще більш несподівана, хоча й очікувана - прикінцева згадка молодої вдови про маловідомий вислів британського письменника-богослова К.С. Льюїса.
“Втрата - це не кінець подружнього кохання, - писав він, - а одна з його типових фаз, як медовий місяць.
Наше завдання - гідно й віддано прожити і цю фазу нашого подружнього життя”.