Богдана Матіяш: Чому я не співаю пісню з приспівом “ла-ла-ла”

Я не належу до людей, для яких мат є нормативним і тих, хто вірить, що, коли вдариш себе молотком по пальцю, єдине, що можна зробити, – це виматюкатися, бо в такій ситуації буцімто немає інших відповідних слів. Як письменниця, людина, що працює з мовою, я знаю, що є десятки слів, зокрема й вигуків, якими можна зреагувати на будь-яку ситуацію, навіть найприкрішу. Я виховувалась у домі, в якому не звучала ні лайка, ні прокльони, ні, тим більше, матюки. Зрештою, в моєму дитинстві російського мату в публічному просторі в Україні було значно менше, ніж сьогодні. Не знаю, скільки років було моїм батькам чи дідусям і бабусям, коли вони вперше почули російський мат, але маю певність, що сьогоднішні діти чують його значно в ранішому віці й частіше, ніж попередні покоління. І то в дуже розмаїтих контекстах і ситуаціях: дехто регулярно чує його від батьків та інших родичів, і фактично всі – від незнайомців у транспорті, магазині чи на вулиці, а також не раз від публічних осіб. Діти і дорослі чують мат, зрештою, при цілком поважній і добрій нагоді, як-от репетиція параду до Дня незалежності, коли згадану “пісню про Путіна” співали наші захисники, українські військові – до того ж і чоловіки, і жінки. Хтось зі слухачів нітився, комусь ставало неприємно, але дуже багато хто тішився і негайно викладав відео із виконанням пісні в соцмережі, де вони збирали сотні лайків та захоплених коментарів.

Подумала собі, що за всі роки війни в українському публічному просторі мені не траплявся жоден пост, коментар чи стаття, в якій хтось мав би потребу, а може, й мужність сказати, що з цією чи то піснею, чи кричалкою щось негаразд, і що, може, її виконання не надто нас прикрашає. І що, якщо не будемо її співати, це зовсім не означає, що ми автоматично переходимо на бік Путіна. Ні, ми цього не робимо. Ми просто взагалі не розпочинаємо діалогу зі злом. Ми захищаємо власну землю, але не принижуємо самих себе, тицяючи в когось пальцем і вигукуючи матюки в чийсь бік – навіть у бік ворога – й не піддаємося на те, щоб самим починати говорити мовою зла. Не співаємо просто тому, що маємо гідність, а коли відчуваєш сам, що ти гідний і цінний, не маєш потреби самореалізовуватися, співаючи “ла-ла-ла”. Та й пощо? Щоби вкотре подратувати Путіна й чекати його реакції? Здається, його серце й так досить жорстке і згрубіле – навряд чи є потреба додавати йому озлобленості. Але не завадило би поберегти тих, хто поруч і кому це “ла-ла-ла” може бути неприємне і непотрібне. Тим же дітям, які не стануть щасливішими від почутих матюків.

Знаю людей, які повернулися з війни і не раз коментують, що ми, ті, хто там не був, не маємо права закидати нашим воїнам чи військовим медикам уживання ненормативу, бо ми не пройшли тих жахіть, які випали їм. Так, це правда. Але інша правда полягає в тому, що ті, хто лається на фронті, в більшості випадків сприймають мат як щось досить буденне. Тобто лаємося не так через саму війну, а тому, що вже до війни мат став для нас нормативним. Зрештою, на фронті перебувають і капелани і повертаються теж із дуже різними непростими досвідами, але вміють говорити без обсценної лексики. Війну пройшли наші дідусі й бабусі, і, на подив, чимало з них бридилися, чуючи мат.

Не знаю, чи насправді на війні всі засоби добрі. Чи можна спершу молитися на Майдані, як ми це робили взимку 2013/14 років, а потім на тому ж Майдані з матюками співати, хто такий, на чиюсь думку, Путін. Як це узгоджується і поєднується? Особливо якщо співаємо ми, хто вважає себе християнами?

Ми всі чули про те, що Словом Господь створив світ – великий і прекрасний; ми любимо прекрасні світи, що їх творять словами наші улюблені письменники. Але ми чули й про те, що словом, на жаль, можна вбити – когось або навіть самого себе. Коли ображаємо, кричимо, сваримося, лаємося і матюкаємося – здається, саме тоді вбиваємо: і тих, на кого звернена наша агресія, і самих себе. Хоч, можливо, нам здається, що не діється нічого особливого. Бо ми звикли виявляти агресію. Бо “немає нічого страшного в матові, що тут такого?” І якщо нам здається, що пісня, яку співаємо, – це типова для низової культури кричалка, і в ній немає нічого особливого, нічого такого, про що взагалі варто довго говорити. І взагалі – приємно ж позлити нею Путіна, хіба ні?

Але в цей час ми не робимо нічого іншого, як заповнюємо всіма цими недобрими словами свої уста й свої серця. Починаємо говорити зі злом. Дозволяємо собі заповнювати матом публічний і приватний простір; заохочуємо наших дітей слухати й відтворювати його...

Знаю, що багато хто сприйме цей текст критично й, напевно, не зовсім зрозуміє, про що мені йшлося. Але мені дуже хочеться, щоб бодай хтось один, апологет пісні з приспівом “ла-ла-ла”, прочитавши цю колонку, почухав потилицю і сказав собі тихо в серці: “Щось у цьому є. Напевно, більше цього не співатиму...”