Богдана Матіяш: Не бійся казати “так”

Останнім часом я багато стикаюся з тим, що люди – особливо ті, які дуже виразно потребують змін у житті, – кажуть “ні” на все, що хоч трохи не вписується в їхню зону комфорту, в їхні принципи та очікування

“Ні” говориться на розмаїті пропозиції: розширити своє коло спілкування; не наполягати на своєму; зробити якусь справу не так, як собі уявляєш, а так, як хтось пропонує; не працювати пізно ввечері й уночі; більше відпочивати й дбати про те, щоби вихідний був вихідним, а відпустка відпусткою; піти до психотерапевта, якщо не можеш справитись із якоюсь проблемою; врешті, просто переставити меблі в домі – часто ми говоримо «ні» навіть на такі, здавалося б, дрібні побутові речі. Чим частіше чую «ні», тим більше роздумую про те, звідки воно виростає і чому є таким звичним для людей. І чому всім охочим до цього слова – і мені також час від часу – так складно буває говорити “так”.

 Частина людей, які кажуть “ні”, з легкістю вимовляють це слово, бо довго їм забороняли комусь у чомусь відмовляти. Багатьох із нас виховували так, що ми ставили свої потреби не на перше, друге і навіть не на третє місце, а задовольняли їх аж тоді, коли всі, хто чогось від нас чекав, були вдоволені. Багато хто з нас виконував низку справ, якими хтось нас завантажив (і водночас мали до цього величезний опір, але він не раз тамувався всередині, і про людське око все було гаразд), а поставити свої справи в пріоритет було соромно – нас одразу назвали би егоїстами. Знаю людей, які не були навчені подбати про себе, захистити свої інтереси й подбати про свої права – багатьом простіше було поступитися, не конфліктувати або просто довіритись течії. У багатьох усе це накопичилось і назріло настільки, що зірвало всі можливі внутрішні запобіжники і, звичне раніше “так”, яке в його постійності, ймовірно, теж було крайністю, обернулось іншою крайністю: на все говорити “ні”. На прохання та потреби близьких і далеких, на чийсь біль і непевність; замість згоди послужити, допомогти, підтримати чи розрадити когось прийшла настанова жити для самого себе і не зважати на все, що безпосередньо мене не стосується.

Знаю тих, хто говорить на багато речей «ні» з нелюбові чи радше з невміння любити. Хто й сьогодні каже, що любов до себе – це егоїзм. А коли запитую їх, як можна любити ближнього як самого себе, якщо себе, власне, і не вмієш полюбити, вони дивуються, а часом обурюються. І врешті закриваються на розмови про любов – їм незручно про неї розмовляти, любов у їхньому розумінні – це мало не щось сороміцьке чи принаймні незручне.

Іще низка “ні” виростає з браку ресурсу на щось, десь – із відсутності емпатії чи просто з байдужості чи розрахунку: я нічого не отримаю з того, якщо скажу «так», тому краще відмовлю. Нам, зрештою, дуже часто відмовляють: чи в допомозі, чи в підтримці, чи в присутності поруч, а не раз і в спілкуванні. Ті, хто були друзями, якоїсь миті відвертаються і відходять – навіть без видимої для нас причини. Просто холоднішають до нас, а коли кудись приходить холод, це вже складно назвати приязню.

Колись у Тараса Прохаська була теорія, що, як у кожному житті важливі всі вибори, що їх людина зробила, так само важливе й усе “невибране”, все, від чого ми відмовилися, на що сказали «ні». Я все більше її розумію. Ми не можемо водночас робити все, що хотіли би, й сісти на всі стільці, на яких хотіли б сидіти. Зрештою, є низка речей, середовищ, а також звичок, які були б згубними для нас, якби ми відповіли згодою на те, щоб у них перебувати. На певні речі мусиш казати “ні”, вчитися розставляти пріоритети й відмовляти. Але, чим більше розумію всю потребу говорити «ні», тим більше ціную людей, які не бояться відкриватися на добрі речі й відповідати на них згодою.

Ціную тих, хто радо поспішає на допомогу іншим, коли вони попросять, або й сам пропонує свою допомогу; ціную, коли хтось шанує думку інших і готовий до неї дослухатися; ціную, коли люди відповідають “так” на любов і дружбу; ціную, коли хтось полишає настанову «не обирати», а з нею – і свої розмаїті страхи, й замінює її настановою «приймати, робити вибори, говорити “так”». Ціную, коли ми не замикаємося на самих собі, коли не сидимо, як “у термосі”, як називає цей стан мій чоловік. Коли ми бачимо інших і готові до них відкриватися.

Коли я дописую цей текст, дивлюся на себе саму з легкою іронією. Знаю, на що я сама кажу «ні», і ці мої “невибори” теж не раз мені муляють. Може, і їх час змінити на щось продуктивніше й плідніше? Добре, написавши все це, подивитися на себе з гумором, на всі свої страхи й віднікування. Зрештою, саме завдяки гуморові людина розкривається і почувається вільною. А вільні люди значно легше говорять “так”.