Богдана Матіяш: Про незамінних людей

Натомість знаю, що незамінним є кожен.Для дитини ніхто не замінить маму, а для мами – дитину; незамінними є наші кохані й друзі, незамінні всі, кого ми любимо. І коли когось втрачаємо, нам болить; а слова про те, що незамінних немає, ранять і дуже печуть.

Напевно, вперше я гостро відчула несправедливість цього вислову, коли на зламі тисячоліть не стало Соломії Павличко. У 41 рік вона встигла багато, зокрема, заявила про себе як висококласна літературознавиця, теоретик літератури, рівного якому в нас, – так мені здається, – досі немає. Соломія заснувала видавництво “Основи”, яке одразу ж поставило собі дуже високу планку щодо видань і за неповні десять років існування запрезентувало українською безліч вартісних книжок, для роботи над якими потрібні і фаховість, і інтелектуальна мужність. Годі казати, що після Соломіїної смерті видавництво спершу занепало, а згодом, коли справу перейняла Богдана Павличко, донька Соломії, круто змінило вектор книговидання. Тепер там теж виходять непогані книжки, але немає того розмаху й візії, які були від початку, коли одне за другим з’являлися такі потужні й потрібні видання Арнольда Тойнбі, Еразма Ротердамського, Рабіндраната Тагора, св. Августина, Івана Лисяка-Рудницького тощо. Тоді, в 1990-х, коли видавництво тільки виникло й одразу потужно заявило про себе, ми, здається, були готові купувати кожну книжку “Основ”. Видавництво одразу стало, як сказали би сьогодні, “брендом”, і про нього думалося як про знак якості. До того ж усі книжки “Основ” давали добру поживу для розуму.

Тож той, хто сказав би із Соломіїним відходом, що незамінних людей немає, дуже помилився б: ту нішу, яку створила собі – саме так! – Соломія Павличко, досі ніхто не зайняв і не заповнив. Ні в літературознавстві, ні у книговиданні. Щоб робити щось подібне до того, що робила вона, треба було бути самою Соломією Павличко. Видавати, писати наукові статті, перекладати, подорожувати, читати лекції в Україні й поза нею, виховувати доньку, радити, рекомендувати й підтримувати інших, а також робити ще десятки інших справ і не шкодувати себе для них. Не лише придумувати й утілювати власні проекти, а й підштовхувати тих, хто довкола, до розкриття їхніх талантів – Соломія в цьому теж була майже що унікальна.

Коли не стало моєї мами (за рік боротьби з лімфомою рак її таки подолав), я вже напевно знала, що теза про відсутність незамінних людей оманлива, щоб не сказати “брехлива”. Мені було двадцять, і пригадую, як увечері після її похорону я думала: “Куди жити далі? І як узагалі після цієї втрати тепер жити?..” Є люди, після смерті яких твоє життя кардинально змінюється і вже ніколи не є таким, як доти. Є смерті, що нестерпно болять, і щоб цей біль втих, треба навіть не роки, а десятиліття. За життя я не раз втрачала близьких людей, і після їхнього відходу щось у мені наче обривалося. Хтось із них відійшов до вічності, а хтось просто зникав або переставав спілкуватися, але щоразу я знала, що тих, кого втратила, ніким не замінити. Що одну особу апріорі не можна заступити іншою, як не можна вкласти комусь у груди серце іншої людини, дати чийсь усміх, голос чи ходу.

Цього тижня, коли не стало Міська (Михайла) Барбари, вокаліста й співзасновника гурту “Мертвий півень” і актора театру “Арабески”, я знову думаю про незамінність людей, особливо таких харизматичних, як він. Згадую, як свого часу завдяки “Мертвому півню” безліч людей відкрили для себе добру українську поезію, бо гурт почав співати пісні на вірші сучасних поетів. І як контрастують хіти минулих двох-трьох років, усілякі “Охрани отмєни”, із піснями “Мертвого півня” на слова Олега Лишеги, Юрія Андруховича, Наталки Білоцерківець, Віктора Неборака й не лише їх...

Щоразу, коли хтось відходить, сумуємо, бо знаємо, що нам бракуватиме певної людини, зустрічей і спілкування з нею. Розуміємо, наскільки вона була для нас дорога, й тужимо за всім, що не встигли для неї зробити або зробити разом. І вкотре повторюємо собі: треба встигати любити живих. А ще усвідомлюємо, як писав польський священик, котрий водночас був чудовим поетом, о. Ян Твардовський, що «любимо надто мало і завжди запізно».

Хочу завершити колонку віршем, із якого походить ця цитата. Це знаковий текст у творчості о. Яна Твардовського, і його впізнають майже всі поляки, настільки він у відомий. Вірш, який нагадує про те, що кожен цінний і що добре встигати любити – тут і тепер. Тож хочу ним поділитися.

о. Ян Твардовський

Спішімо

Анні Камєнській

Спішімо любити люди так швидко відходять

по них лишаться окуляри й черевиків пара

бо все неважливе повзе наче равлик

а важливе швидке і стається зненацька

потім тиша звичайна тобто зовсім нестерпна

так немов чистота що з’явилась із болю

коли думаєш про когось а його вже немає

Не будь певний що встигнеш бо певність непевна

робить нас нечулими як усяке щастя

приходить одночасно як пафос і гумор

неначе дві пристрасті від одної слабші

йдуть звідси так швидко як дрізд в липні мовкнуть

як звук ледь недоладний як поклін недбалий

щоб насправді бачити заплющують очі

хоча більше ризику у житті ніж в смерті

любимо надто мало і завжди запізно

Не пиши про це часто пиши раз назавжди

і будеш як дельфін лагідний і сильний

Спішімо любити люди так швидко відходять

і ті що не відходять повернуться не завжди

бо з любов’ю насправді ніколи не знаєш

чи перша остання чи остання перша

1971, 1986

(Переклад Дзвінки Матіяш)