Що старшими ми стаємо, що старішими, то все ближчають і наші внутрішні дитячі особистості, тихі, як квіти на світанку життя. Вони довго чаїлися у важкодосяжних закутках душі, а це починають підніматися на поверхню свідомості, стаючи дедалі зауважуванішими. Ось цей хлопчик, наприклад, що їхав сьогодні велосипедом назустріч, минаючи матіївську сільраду – він галюцинаторно подібний на мене колишнього, він ніби знайшов таємний шлях із країни мого дитинства, якою я їздив ось тут-таки, на велосипеді, п’ятдесят літ тому, і вискочив назустріч, сміючись, як я сміявся, радіючи травневому сонцю і чудесним пахощам довколишніх квітів, як я радів. Я гадав, що ми навіки розлучилися з моєю внутрішньою дитячою сутністю тоді, коли розпочався перехідний вік і дитячі казки з барвистими ілюстраціями вмить стали нецікавими, поступившись місцем романам про війну і про любов. Аж ні, виявляється, ніхто нікуди не зникав, просто дитина чемно поступилася на якийсь час місцем, спершу юнакові, потім молодикові, тепер ось і зрілому мужеві. І вже коли залишається два кроки до старості, внутрішня дитина несподівано повертається, несучи ті самі, що й півстоліття тому, дитячі скарби і таємниці у довірливо розкритих долонях.
Ось, скажімо, молоді пагони на соснах. Ми називали їх «цукерками» і любили ласувати ними, як малі оленята навесні, коли починається квітування сосен. Так само, як і молодим щавлем або пагонами подорожника. Ось золоті і сріблясті «котики» на вербі, які ми з шанобливою урочистістю ставили у вази з водою, очікуючи, доки з’являться перші молоді листочки, плекаючи таким чином просту й дорогоцінну українську ікебану. А ось уже й іриси зацвіли, і ми, наче смарагдові «оленки», з головою занурювалися в білосніжні хвилі кондитерських пахощів, глибоко вдихаючи чистий, як і наші безгрішні дитячі душі, дух.
Діти нерозривно поєднані з природою. Вони ще недавно тут, хто п’ять, хто десять літ, вони ще не встигли стати обтяженими і забрудненими. Тому діти помічають і вважають коштовним те, на що дорослі давно перестали звертати увагу або ж вважають позбавленим будь-якої вартості. Перші кульбаби, що зазолотіли під ветхою плетеною лісою, приліт ластівок із відчайдушно щасливим щебетанням, спів першого соловейка, краса якого відлунює містичним холодком у животі, суниці і чорниці, які вже з’явилися в лісі, – діти найпершими довідуються про ці епохальні для них події, добровільно стаючи голосистими апостолами добрих новин. Діти добре знають, що бути скупими й жадібними – сором, тому ретельно ділять навпіл кожне яблуко і кожну шоколадку, що втекли до їхньої чарівної країни з нудної і прозаїчної, паралельної реальності дорослих. Діти ревно оплакують смерть кожного жука, кожної пташини і найменшого навіть метелика, вже не кажучи про співучого коника-стрибунця. Тому вони незрівнянно вищі в духовному й етичному плані за дорослих дядь і тьоть, які без найменшого жалю знищують не тільки легіони метеликів, а й подібних собі, – сотні, тисячі, мільйони загиблих, – ще й пишаються при цьому, ніби чинять щось винятково добре.
У присутності дітей дорослі бодай на короткий час перестають бути такими вже зажерливими й жорстокими, вони утримуються від брудних слів і цинічних розмов, наче в присутності ангелів. Не всі, звичайно. Тому й не перед усіма, але перед багатьма постають сіроокі й кароокі свічада, зазираючи до яких можна побачити іншу, ніж повсякденна, реальність, неземні царства, вільні від насильства і страху, від безупинної гонитви за маревом влади. Може, найкраще це розумів і бачив Той, хто і в дорослому віці залишався дитиною, дитиною Бога, єдиним Його повноважним представником у долині споконвічних сліз та несправедливості. Тому й слова Його залишаються чинними донині, і будуть такими аж до кінця всієї цієї історії з людством: “Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство. Хто, отже, стане малим, як ця дитина, той буде найбільшим у Небеснім Царстві. Хто приймає дитину в моє ім’я, той мене приймає. А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря” (Мт. 18, 3-6).
Тож будьте як діти і бережіть наших дітей, тих, що в осерді серця, і тих, що зі сміхом бавляться на подвір’ї. Пам’ятайте про той день, коли пряма, здавалося, лінія життя почне заточуватися в коло, і ми вийдемо назустріч самим собі, ще чистим, ще вільним від ураженості злом. Погляд Бога – це не погляд грізного Судді з манерами ката. Він дивиться на нас очима беззахисної, безневинної дитини, тієї дитини, що вічно живе в душі кожного з нас, німо запитуючи: “Ти не зрадиш мене більше?”