Так повелося віддавна, сказати б, із незапам’ятних часів далекої юності, коли ми з друзями створювали нечуваний для просякнутих комуністичною ідеологією і цензурою часів феномен, властиво, бахмацьку поетичну школу. Починалася вона з регулярних п’ятничних зустрічей, коли ми, ще школярі і студенти, приходили до редакції районної газети з новими віршами і оповіданнями, читали їх уголос, палко обговорювали, принагідно обмінюючись рідкісними на той час книжками, зокрема, томиками поезій Свідзінського, напівзабороненої Ліни Костенко, Антонича, дослідженнями романного слова Бахтіна й Еріха Ауербаха, текстами французьких структуралістів… Потай від сторонніх очей через наші руки проходив і самвидав, основним постачальником якого був керівник літературної студії, вже покійний, на жаль, поет Володимир Кашка.
Якраз Кашка і запровадив своєрідну чайну церемонію, без якої годі було уявити наші читання й обговорення. Чай він готував неперевершено, немовби хтось із дзенських учителів передав йому не тільки тонкий смак і самозабутню любов до красного письменства, а й таємничі вміння багатовікової чайної традиції. У редакційному кабінеті, а згодом у своєму домі, куди перемістилися наші зустрічі, він тримав майже що священний набір чайного посуду. Кожен з учасників мав власну, улюблену чашку, кожен намагався принести з собою якийсь новий, ще незвіданий ґатунок чаю. Скільки разів після тих дивовижних, одухотворених чаювань у вузькому колі ясночолих юнаків і дівчат ми поверталися додому переповнені натхненням і щирим завзяттям до творчої праці та навчання! Читаючи рядки Миколи Зерова «Весною віє запашна кімната, дзвенить розмова і парує чай…», я завжди пригадую неповторний дух наших самобутніх чайних церемоній, дзвінкі, часто крамольні, бесіди, запаморочливе хвилювання, з яким читався або слухався новий твір. І непередаваний словами катарсис, коли ми бачили, що твір той вдався, що слухачі сприйняли його всією душею, а отже, відтепер він житиме довго, виринаючи як цитата в нових розмовах про поезію і в майбутніх наших книжках.
Чай сприяє сприйняттю поезії, невідомим чином розширюючи рецептивні і герменевтичні судини. Чай розширює душу, виводячи її за межі завжди затісної грудної – от уже ж точне означення – клітки. Чай радісно жбурляє переповнене ритмами й римами серце у несамовито високе небо поезії, випускаючи його, наче птаха, на волю. І, ширяючи у високості, вільне серце зустрічає подібних собі, так само розчаклованих із буденного заціпеніння та приземленого животіння. Міцний до терпкості чарівний трунок, який нагадує, що ми маємо безсмертну душу, непідвладну хай там яким скрутним обставинам.
У листах до дружини, написаних уже з ув’язнення на Соловках, Микола Зеров не раз просить надіслати якраз пачку чаю. Досить перечитати спогади товаришів Василя Стуса, щоб переконатися: він теж понад усе любив міцний чай. Вирушаючи з в’язниці на заслання, Стус досхочу напоїв цим визвольним напоєм усю зону з політв’язнями. Наші найкращі, наймужніші поети незримо приєднуються до кожної чайної церемонії, яка відбувається сьогодні. Як не згадати тут і Ігоря Римарука, що в проникливих рядках обіграв спільне чаювання ув’язнених, щоправда, вже не в радянському концтаборі, а либонь у метафізичній платонівській печері: «Ні, не живу і мертву воду – з безодні, де киплять віки, п’ємо затруєну свободу по два ковтки… по два ковтки».
На початку листопада у Бахмачі відкрили дві меморіальні дошки. Одна з них присвячена пам’яті мого батька, Вілія Москальця, друга – моєму чайному побратимові, Володимиру Кашці. Минаючи будинок, у якому відбулося безліч чаювань і поетичних читань, дивлячись на портрет із зосередженим на далечині поглядом Кашки, я пригадую його улюблений вираз тих часів, коли ще всі були живими й молодими: "З погляду вічності". З погляду вічності наші земні біди, помилки і блукання не є аж такими істотними. Шлях, що здавався заплутаним, уривався над безоднею або, здавалося, заводив у глухий кут, з погляду вічності був цілісним і рівним, як стріла. Добре, що на цьому шляху у нас був чай, який розкривав очі і високо піднімав серце. Прислухаючись до передзвону чашок, що долинає крізь вуличний шум, я розумію: там, куди веде цей шлях, чайна церемонія триває, як тривають і бесіди з найдорожчими, і заопівнічні поетичні читання.
Тому треба заварити ще одну чашку. Запрошую приєднуватись до церемонії і моїх читачів. Новий штам загрозливого віруса, зрадники, самовдоволені невігласи і відверті саботажники на найвищих щаблях влади, дедалі відчутніша економічна нестабільність і екзистенційна непевність, решта лих і викликів, які в кожного свої, ніде не подінуться ні сьогодні, ані завтра. Проте завдяки чашці гарячого духмяного чаю ми принаймні зможемо зустріти їх із високо піднятою головою та безстрашним серцем.