Приблизно за три тижні дискусій у мережі та спілкування з приятелями і колегами стало зрозуміло, що основним тригером і справжньою, хоча досі не проартикульованою назовні метою створення проєкту закону з популярною назвою "про заборону російських джерел" став сумний стан програм гуманітарних і соціальних дисциплін, передусім на рівні закладів освіти, віддаленіших від визнаних центрів, де можна надибати багато чого цікавого, до творчості Дуґіна включно.
У шкільних програмах гуманітарних предметів переважно продовжує панувати все та ж вибухова суміш із сильно видозміненого народництва і "класової боротьби", до якої просто додали боротьбу українців проти всіх навколо.
На це я, за всієї симпатії та поваги, могла тільки сумно посміхнутися. Хоч який опосередкований стосунок маю до викладання і вчителювання (адже описана картина стосується не тільки провінційних університетів, але й шкіл більшою чи меншою мірою у практично всіх географічних пунктах країни!), проте навіть у мене зібралася колекція історичних ляпсусів, включаючи такий термінологічний покруч, як "антифеодальне козацьке повстання", який я надибала у збірнику завдань для ЗНО в році десь так 2020-му. Вже не згадуючи про те, що у шкільних програмах гуманітарних предметів переважно продовжує панувати все та ж вибухова суміш із сильно видозміненого народництва і "класової боротьби", до якої просто додали боротьбу українців проти всіх навколо. Якби ото Драгоманов встав та подивився, до чого дійшла його ідея про рівнозначність національного і соціального визволення українців, то, як казали свого часу на малій батьківщині Тараса Шевченка, "їй Богу, вдруге б умер". Детально проблема була розписана і розібрана, щоправда, переважно на матеріалі ранньомодерної епохи у текстах, зокрема, професорки Наталі Яковенко ще в році так 2008-му.
Реалії, з якими борються автори закону про заборону російських підручників та джерел зумовлені передовсім інерцією "совка".
Яке відношення до цього мають російськомовні підручники та загалом тексти та книги? А дуже просте – реалії, з якими борються автори закону про заборону російських підручників та джерел, виростають із двох передумов. Перша з них – це бездумна інерція "совка". Дивуватися годі – усе ще "в строю" ті вчителі, які в 1991 році мали приблизно 30 років і досі ще загалом працездатні й дієздатні. Враховуючи, що заступити їх ніхто особливо не рветься, то ще років п’ять вони викладатимуть і далі.
Другий корінь – це провінційність, той самий другий найтяжчий ворог України після Москви, як це формулював Шевельов. Одна з її основних рис – підсвідоме відчуття себе вторинним відносно певного "центру" і таке ж підсвідоме бажання показати "центрові", що ти теж щось значиш. Довгі роки показником "належності до вищих" була російська мова – користуватися російською було престижно, це була мова "міських" і "центрових". Зараз все ще триває інерція, і її не обтяли навіть московські ракети. Бодай тому, що на стороні інерції – таке "людське, надто людське", як принцип "звичка – друга натура". І від цього не рятують інтелект, освіта, патріотизм, енергійний характер тощо.
Підсвідоме відчуття провінційної вторинності загрожує повінню спроб "підтягнути" українську історію під останні західні теорії, які розроблялися зовсім для інших випадків, ситуацій, соціальних страт, народів тощо.
Тож підсвідоме бачення себе все ще вторинними загрожує нам, у разі успіху ухвалення бодай у сфері освіти закону про заборону використання російськомовних текстів і джерел, двома поважними наслідками. Адже перекриття одного шляху реалізації провінційності не означатиме вбивства одним махом самого цього відчуття серед маси тих, хто мав би цей закон виконувати.
Ми отримаємо насамперед повінь спроб реалізувати наполегливе бажання частини громади за всяку ціну, наприклад, підтягнути українську ранньомодерну і модерну історію під останні західні теорії, які розроблялися зовсім для інших випадків, ситуацій, соціальних страт, народів тощо. Абсолютно ігноруючи подекуди обґрунтовані дані джерел – з не меншим запалом, ніж це робить постсовєтське квазінародництво.
Водночас уже давно я втратила лік приголомшливим безсенсовим дурницям, які прорікали представники молодшого покоління, іноді з західним вишколом. Одне юне дарування (Господи, Твоя воля – пишу це, сама маючи 35 років!) примудрилося назвати програш виборів Порошенком "знищенням гетьманського устрою", не тямлячи, що саме цим терміном іменується убивче для української державності скасування гетьманства Катериною II. Рівень розуміння алюзій і паралелей шокує. Ще інший, направду ревний патріот, який зараз, до того ж на фронті, ніяк не міг зрозуміти різницю між "бравим шпигуном" для нас і "підлим розвідником" для них і загалом роль перспективи навіть на рівні "точка зору залежить від місця сидіння".
А от Дуґіна у програмі провінційних університетів (і це не тільки про місце, а й про стан душі, у нас половину уряду зі стану провінційності тільки залпи московських ракет почали витрушувати, і я не поручуся за поступ і успіх цього процесу) цілком може замінити "творчість" Паїка, Канигіна та інших "братів по духу" класика російської геополітики з такими перлами думки, як "руський король Аттила", "гуни – предки українців", і всіма Святомирами та іншими варіаціями на тему "достославного" Фоменка з його мільйонами літ російської історії. Впевненості мені надає насамперед та легкість, з якою "вчення марксизму-ленінізму" і "п’ятичленку" у школах замінили "звитяжна боротьба українського народу" проти всіх навколо – з приблизно однаковим рівнем розуміння одного і другого. А також той факт, що поки на Сході з перемінним успіхом з голів витрушували метастази гримучої суміші "совєтчини" і "русского мира", в областях більш свідомих пишним цвітом розцвіли дурисвітства на кшталт "Ісус Христос – галичанин" чи вже згаданого "царя русів Аттили".
У нас уже зараз загальний підсумок бурхливої діяльності причетних до системи освіти такий, що військові іноді не розуміють, за що вони воюють.
Тимчасом у нас уже зараз загальний підсумок бурхливої діяльності причетних до системи освіти такий, що військові іноді не розуміють, за що вони воюють. І давайте не будемо лаяти за це умовного офіцера МПЗ, бо він – так само споживач усього вищеописаного ярмарку глупоти. А з прикладами, які підтверджують істинність такого висновку (до речі, свого часу озвученого Оксаною Забужко), теж доводилося стикатися. Серед цивільних теж не надто багато розуміння, а звідки йому взятися, якщо ті абітурієнти, які вступають на історичний факультет, перші два роки там просто переучуються, настільки далека шкільна програма від реальних знань з предмета. І це стосується не тільки історії – доказом цьому жвавість ринку репетиторів, які готують до ЗНО.
Програми, підручники та решту методичного багажу потребують ретельного прискіпливого перегляду фахівців відповідних дисциплін з обов’язковим – у разі знайдення очевидних помилок, глупств і невідповідностей – покаранням авторів і тих, хто перевіряв та схвалював усе це "добро".
У ситуації не винні ні Захід, ні автори закону. Винуватцями ситуації є – якщо глобально – Росія, а якщо предметно – то весь сонм тих чиновників від освіти, котрі роками плодили даремні сутності, нітрохи не турбуючись ані якістю реальної освіти, ані мінімальним співвіднесенням з реаліями світу і країни спродукованого ними. В результаті програми, підручники та решту методичного багажу потребують ретельного прискіпливого перегляду фахівців відповідних дисциплін з обов’язковим – у разі знайдення очевидних помилок, глупств і невідповідностей – покаранням авторів і тих, хто перевіряв та схвалював усе це "добро".
І закон, до речі, цілком може стати непоганим доповненням "теоретичної бази" процесу, втім, за кількох умов. Насамперед як наполягають фахівці, варто розділити освіту і науку (ба більше – зосередитися саме на освіті), а освіту, своєю чергою, варто розділити на природничу і гуманітарну – різниця у підготовці є. Не завадило б чітко прописати відповідальність за порушення закону – і бажано при цьому не зробити єдиним крайнім учителя та викладача, як це часто буває. І максимально предметно виписати всі інші норми.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.