Чи перебільшував Стефаник
Мені подобається нагадувальна функція соцмереж, коли в день народження котрогось поета користувачі масово публікують свої улюблені його вірші
Тоді виявляється, що поезію таки читають і навіть люблять. Зустрічав і закиди, що мовляв треба любити протягом року, а не лише в день народження, але ж літераторів так багато, а їхніх творів ще більше, тож якщо якийсь автор захоплює своєю творчістю певний сегмент користувачів хоч на день, то це вже значимо.
Василь Стефаник віршів не писав, хоч умовна поезія в прозі в його доробку таки є. Але 14 травня виповниться 150 років з дня його народження, тому згадки про письменника почалися вже кілька тижнів як. Правда, наразі у фейсбучній стрічці не уривки з його новел, а анонси святкових заходів. На яких, однак, сподіваюся, таки звучатимуть новели.
Окрім драстичних сюжетів Стефаникових творів, зі студентських років мені запам’яталися так би мовити спростування його колег, що мовляв покутські селяни, про яких писав Стефаник, жили не настільки погано. Тому, разом із захватом від цієї прози, у пам’яті відклалося якесь відчуття перебільшення, літературності.
Ця бентега ниділа в підсвідомості й не давала захопитися Стефаником сповна, аж доки не прочитав через десяток літ роман нобелівського лауреата Джона Стейнбека «Грона гніву». Він пише про американську сім’ю Джоудів, яка в часи Великої депресії в США, що тривала з кінця 1929 р. до 1933 р., вирушає з Оклахоми до Каліфорнії. Збирати персики і виноград. Так собі гадають Джоуди. Натомість отримують тільки випробування.
Протягом усієї книжки мене не покидало відчуття, що це “американський Стефаник”. Звісно, кумедно і не зовсім доречно називати когось іншого кимось іншим, але вже є у нас, людей, така схильність для того, щоб простими засобами щось підкреслити, то і я їй піддався.
Стефаник і Стейнбек – дуже різні автори. Але сенс в тому, що кожен із них обрав локальну історію персонажів, яких гнала безвихідь бажання змін. Обидва сюжети на межі, бо тільки так можна показати весь драматизм глобальної ситуації. Коли у історичних книжках ми бачимо великі числа, то вони залишаються лише числами. Трагізм історії починає прочитуватися вже коли читаємо конкретні імена і бачимо конкретні обличчя. Навіть якщо це вигадані персонажі художніх творів.
Але книжку Стейнбека називають «хроніками Великої депресії», хоча там описана історія лише однієї родини.
Новела Стефаника “Камінний хрест»”, мабуть, найважливіший твір в українській літературі про еміграцію. Хоча у ній навіть нема самого процесу поїздки, а тільки прощання головного героя зі своїми сусідами. Але цього достатньо щоб відчути весь масштаб. І ті 300 тисяч українців, що виїхали лише з Галичини у період з кінця ХІХ – початку ХХ ст., вже перестають бути числами. Вони вже мають обличчя Івана Дідуха – героя Стефаникової новели.
Завдяки Стейнбеку, а також відстані між першим прочитанням Стефаника і теперішнім, розумію, що тільки так і працює література. І в Стефаника вона аж ніяк не “залітературна»”, а найбуквальніша. Як та синя жила, що виступала на лобі у Дідуха, коли він разом з конем тягнув плуга.
Поряд з цим я згадав історію прадіда Лук’яна. Він, мешканець гірського гуцульського села, замучився працювати на жовтій кам’янистій землі, яка майже не дає плодів. І хоч батьки були небідними, прадід запалився ідеєю еміграції до Аргентини. Там саме було сприятливе законодавство для емігрантів і тривала друга наймасовіша хвиля 1922–1939 рр.
Однак, як то буває й нині, коли в державних установах треба зібрати десятки довідок, так і тоді були певні вимоги. Прадід несподівано дізнався, що потрібно бути одруженим і їхати разом з дружиною. Я не знайшов цьому документального підтвердження, але саме таку інформацію отримав від родичів.
Як син заможного ґазди, прадід сватав багацьких дівок, але що тим і так добре жилося, а авантюризму бракувало, то покидати рідний край не бажали. Погодилася тільки моя прабабуся Марійка – дочка бідного селянина. Для неї шансом на краще життя було заміжжя з прадідом.
Весілля було щасливим. Усмішки не сходили з обличь молодих. Квітнули з утіхи і батьки молодої. Можливо, батьки молодого трохи крутили носом, що свати їм не рівня, та раз вже Лук’ян вперся, то най має.
Але, якщо я вже згадав про довідки, то ясно, що однією вимогою не обійшлося. Була ще одна – не така вже й тяжка до виконання, але потребувала трохи часу – вміти поставити підпис. І це знову зайняло часу.
Так, на жаль, тоді освіта у гірських селах не була поширена і в пошані, тому Лук’ян з Марійкою не вміли писати, і тільки коли виникла конкретна потреба, вступили на навчання.
Добре вчилися, скоро й навчилися, але тим часом у подружжя народилася дочка – моя баба Анна. Це був 1931 р. Зачекали кілька місяців, щоб немовля зміцніло і нумо в дорогу. Але так думав тільки прадід.
До Аргентини треба було частину шляху пливти кораблем. Прабабі хтось розповів, що якщо на кораблі помирає дитина, її тіло просто викидають у море. Прабабу це настільки вразило, що вона навідріз відмовилася їхати. Тут і згасла прадідова мрія про краще життя і м’якшу землю.
Якби я писав про них художній твір, то причиною цієї відмови могла би стала новела Стефаника. “Камінного хреста” він видав 1900 р. Прадід з прабабою вчилися грамоти аж через три десятиліття, тож їм цілком могла потрапити до рук книжка русівського автора. А там Іван Дідух якраз і зауважує, що тіла померлих під час морської подорожі викидають за борт.
Було б дуже іронічно, якби саме Стефаникова новела виявилося тою причиною, через яку мої предки залишилися в Україні. Але цього вже ніяк не дізнатися. Прабаби теж вже давно нема. Я її ледь застав.
Завдяки літературним сюжетами історичні факти набувають живих рис. Звісно ж, від того не завжди приємно, часом аж боляче. Але тільки так можна відчути і зрозуміти, що саме відбулося. Завдяки тому, що Стефаник і його американський колега вибрали непересічні пересічні сюжети, вони й нині пробуджують пам'ять і збуджують уяву. Стефаник не перебільшував.
- Актуальне
- Важливе