Це пам’ятний знак “Adolf Hitler Ring” навпроти входу до Львівської опери, встановлений німецькою окупаційною владою у 1942 році. Зверху на кубі з іменем Гітлера – чаша для вічного вогню, подібна до чаші на Берлінській олімпіаді 1936 року, любовно оспіваній Лені Ріфеншталь у фільмі "Olympia".
Фото: Facebook Мирослави Барчук
У мене буде питання конкретно щодо цього пам’ятного знаку. Але спочатку кілька загальних.
Чи є для вас різниця у мірі злочинності комуністичного і нацистського режимів? Чи один з них таки "менше зло", як повелось у Ялті-1945?
Якщо для нас ці режими однакові у людожерності та кривавості, тоді наступне питання.
Чи можемо ми говорити про "нове прочитання" нацистських символів? Або, скажімо, про повернення до старої рецепції рун, давньоримського жесту "від серця до сонця" або вітання "Зіґ хайль!"? Чи можуть вони інакше виглядати в новому контексті, коли "змінилося кілька поколінь", які не пам’ятають, не були причетними, не були ані катами, ані жертвами… Ні?
Читайте також: Клепана мать
А що саме не дає нам "перепрочитати" нацистську спадщину, "адаптувати її символи до сучасної культури"?
Що не дає нам написати на ось цьому красивому кубі з чашею якесь нетоксичне ім’я замість імені вбивці? Наділити куб "новими сенсами"? Визнати це мистецтвом, пам’яткою культури тієї доби?
Це неможливо через повне, безумовне розуміння злочину Гітлера. Засудження, криміналізацію нацизму як абсолютного зла, без ніяких "але". Так?
Отже, якщо для нас неприпустиме "переосмислення" нацистських символів, і якщо ми вважаємо нацизм та комунізм однаково злочинними (і не лише ми, бо ще у 2009 році було ухвалено Резолюцію ОБСЄ і рішення Європарламенту про прирівняння злочинів комунізму і фашизму), то чому для частини нашого суспільства можливе "переосмислення" (перепрочитання, привласнення) радянських тоталітарних символів? Або "забування" про них? У чому причина?
Читайте також: Українців можуть перемогти тільки українці?
Де проходить межа прийнятного для вас забування/психологічного витіснення суті радянських символів? Чи маємо ми справу з постколоніальним синдромом?
Чи впливало\впливає на національну ідентичність "звикання" до маркерів радянської окупації?
Чи потрібне нагадування, десовєтизація у кожному поколінні (за прикладом тривалої денацифікації), щоб цього забування не відбувалось?
Про авторку. Мирослава Барчук, журналістка
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.