Плануючи наступ, українські генерали усвідомлюють, що справжні загрози від агресора триватимуть доти, доки агресор відчуватиме безкарність. Власне, у цьому і суть статті.
Подолати безкарність, на думку генералів, можна лише, якщо буде досягнуто паритет у зброї, яка буде боєздатною при використанні на далекі відстані. Умовно кажучи, якщо Росія має ракети, які вражають наші міста за 2000 кілометрів, то й ми повинні мати ракети, які за 2000 кілометрів вражатимуть російські міста.
Втім про припинення безкарності мають дбати не лише військові. Інші гілки влади теж повинні робити все, щоб агресор відчув: продовження війни проти України, особливо після повномасштабного вторгнення, матиме наслідки. Жодної співпраці з агресором, жодних незаконних судових рішень на користь громадян і компаній агресора. Журналісти теж мають сказати собі: жодної реклами і піару компаній і громадян агресора. Поки не сказали.
Поясню на прикладах, які розкривають лише один із способів російської інвазії.
Я вже писав, як держава виділяє під час війни кошти для рефінансування банку, який належить російській групі, близькій до Бабакова, і яку називають “лужниківською”. Готелі, які їм належали, нещодавно передали державі, але група далі прагне контролювати стратегічні галузі української економіки, залишається на деяких підприємствах у партнерстві з компаніями Віктора Пінчука та Ігоря Коломойського і намагається розширити власний вплив.
Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат у Горішніх Плавнях - провідне підприємство галузі. Приватна публічна компанія з найбільшою часткою українського власника. Стабільно працює. Дає роботу для кількох тисяч людей. Сплачує всі види податків. Втілює інфраструктурні та соціальні проекти. За всіма характеристиками - стратегічне підприємство в економіці України.
Однак і його не оминуло споконвічне російське прагнення привласнити чуже як своє. Не зважаючи на закон. Брутально, через махінації та підкуп.Такий висновок із останніх судових перипетій довкола Полтавського ГЗК.
За ними маячить фігура згаданого росіянина Алєксандра Бабакова. Його офіційна посада - віце-спікер держдуми росії. Неофіційна - ватажок так званого лужніковського організованого злочинного угруповання. Принаймні, саме в цій якості він фігурує у кримінальних провадженнях правоохоронних органів України. Внесений до всіх можливих санкційних списків України та країн Заходу за визнання анексії Криму та "незалежності" терористичних "ДНР/ЛНР".
Бабаков контролює низку стратегічних підприємств в Україні та володіє майновими активами на десятки мільйонів доларів. А ще водить давню дружбу і ділове партнерство з одним дуже відомим українським (і не тільки українським) олігархом.
Цей олігарх і накинув оком на Полтавський ГЗК. В хід пішли давні прийоми з арсеналу рейдерських атак: вигадана юридична зачіпка двадцятирічної давності, підставні особи, офшорні компанії, замовні матеріали у ЗМІ і, звісно ж, шантаж і підкуп.
Показово, що для приховування російського сліду в цій справі виставляються нікому досі не відомі персонажі з українськими паспортами, які претендують на володіння підприємством із мільярдними оборотами.
У "трійці нападу" на комбінат - судді. Які, судячи з вже винесених і підготовлених ухвал, заряджені на незаконні рішення в інтересах вітчизняного олігарха з російськими партнерами. Знаю, що одна жінка-суддя готується до виходу на пенсію. Імовірно, готує собі фінансову подушку для комфортного життя. Хочу вірити, що Вища рада правосуддя і правоохоронні органи звернуть увагу на судові ухвали у цій справі. Тоді, можливо, замість спокійної старості суддю чекатиме проживання у будинку з пониженим рівнем комфортності.
Як би там не було, але необхідність протидії російському впливу на процеси в Україні - економічні, політичні, суспільні, культурні - це вже питання зі сфери національної безпеки. Бабакови - це не тільки про економіку і корупцію. Боротьба з бабаковими - це про майбутнє нашої країни.
Міжнародні інвестори загалом спокійні. Їхні права не зможуть обмежити корумповані українські суди за російські гроші. Але вже досить!